Темрява. Зала. Кам'яна підлога - подряпана рунічними знаками, що здаються викарбуваними не руками живих, а зубами часу. Деякі символи пульсують тьмяним світлом, інші просочені смалом з переплавлених кайбер кристалів, що не висихає, а лише повільно тліє вглиб каменю. У центрі - хрест, витесаний із рожевого сарріту, мінералу, який за легендами народжувався в жерлах мертвих зірок. Хрест вгрузлий у підлогу, як ніж у плоть. Його потріскана поверхня мерехтить, наче увібрала попіл і тіні тих, хто кинув виклик Культу Смерті. В тріщинах - засохла кров і пил з опалених тіл. Стіни грубі, сирі, укриті тріщинами, з яких сочиться речовина, схожа на розплавлений обсидіан. У деяких місцях залишки обгорілих рун, давно знищених. Під стелею гойдаються ланцюги, обмотані рештками шат спалених культистів, пліснява, сліди пальців, відбитки сили. Навколо хреста постаті в каптурах. Вони стоять колом, з руками, захованими в рукави. Їхні каптури глибокі, не видно облич. Пахне попелом, старим залізом та озоном від перегрітого плазмового ядра. Усі стоять нерухомо.
Torn робить крок уперед. Його голос глухий, наче крізь тканину чи маску, і кожне слово мов уламок, що врізається в тишу:
-Ми зібрались не для розмов, а для діла.
-Кожен із нас ступив у це коло сам. Без примусу.
-Він пішов. Але ми - залишились. І Культ пам’ятає.
-Я бачив, як його ім’я ставало частиною кожного з нас.
-Як воно лунало в думках навіть тих, хто ніколи не вимовляв його вголос.
Torn робить крок до хреста. Рука з-під каптура торкається його потрісканої поверхні.
-Нехай Сила відлунням пройде крізь це каміння.
Пауза. Потім - одне-єдине слово, мов удар серця в абсолютній тиші:
-Balt.
Зала завмирає. Повітря стає важчим. Тиша в залі змінюється вібрацією та легким тиском у грудях.
-Твоя присутність ще існує в цій темряві.
-Твоя відсутність - вже не тиша, а крик.
-Ми викликаємо тебе. Ми відкриваємо двері.
-Ритуал буде завершено…
...лише коли ти сам увійдеш у це коло.
Погляд постаті з-під каптура обводить усіх, хто стоїть поруч.
-І кожен, хто прагне його повернення — я очікую на вас.
-Ми викликаємо тебе. Брама відкрита.
Анаріен робить крок до хреста. Рука з-під каптура торкається його потрісканої поверхні.
- Нехай голос наш лунає крізь Силу. Брама відкрита.
Одна з постатей у колі ворухнулась. Ледь. Рух майже непомітний — наче темрява сама затремтіла від думки. В каптурі — тиша. Але вона не мовчання. Вона — передзвін забутих клятв.
— Слова твого шепоту, Torn, пройшли крізь порох моїх снів.
Голос тихий, але не слабкий. Немов його промовляє не одна істота, а тіні, що злилися в єдину форму. Рожевий відблиск на саррітовому хресті реагує — тріщина блимає в такт словам, мов серце крізь граніт.
— Я ступаю у це коло не з волі — а з потреби.
— Ім’я Balt закарбоване в мені так само, як у камені ця кров.
— Його відлуння кличе не лише крізь простір... а крізь порожнечу в нас самих.
Постать схиляється до хреста, руки лишаються схованими, але подих — відчувається, немов подих часу, що чекав на цю мить. Обличчя не видно. Але щось у темряві світиться зсередини каптура — мов жарини в попелі забутої зірки.
— Нехай моя присутність стане ниткою в тканині цього ритуалу.
— Нехай крок мій зміцнить форму брами.
— Я тут. Я пам’ятаю. Я викликаю.
Темрява стискається навколо, як подих спогаду. Там, де саррітовий хрест занурений у камінь, між пульсаціями рун і потрісканими стінами, відчуття часу розмивається. Постать з'являється без кроків, наче вже була тут завжди.
Ralf стоїть мовчки. Але небо ніби блимає під куполом зали, реагуючи на сам факт його присутності.
— Ми пам’ятаємо не бої. Ми пам’ятаємо тишу після них. Ту тишу, в якій лунало твоє ім’я навколо нерухомих тіл ворогів.
Ralf витягує руку. На долоні — уламок маски. З нього скапує в’язка, чорна рідина.
— Ти — не відсутність. Ти — проміжок перед ударом.
Він кладе уламок на край хреста. Камінь вбирає його.
— Культ говорить.
— Balt. Прийди. Не як гість. А як тінь, що повертається у своє тіло.
Ralf опускає каптур нижче. Навколо стихає навіть скрегіт часу.
— Слово сказано. І воно — твоє ім’я.
Тиша тріснула, як лід під ногою, коли Вівер зробив крок у центр. Його плащ ковзнув об камінь, лишаючи слід, немов попіл прочахлого світанку. Каптур залишався на голові, але з-під нього вирвалося дихання, важке, як тіні зруйнованих храмів.
— Я довго мовчав, — голос Вівера був шорстким, мов шепіт клинка, що довго не знав крові. — Бо де є біль — там і мовчання. А де є втрата — там і пам’ять.
Він зупинився біля хреста. Не торкнувся — лише стояв. Камінь тремтів ледве чутно, немов сам хрест упізнав його.
— Я пам’ятаю його сміх. Не тому, що він часто сміявся — а тому, що кожен сміх був викликом порожнечі.
Його рука повільно здіймається — і не торкається хреста, а наче малює коло в повітрі над ним.
— Balt, ти не зник. Ти розчинився в уламках нашого гніву. Ти — в тих, хто досі бачить сни крізь шолом.
— Коли я закриваю очі — я бачу не світло, а тебе.
Він схиляє голову. На мить у залі стає зовсім тихо — навіть вогонь у рунах перестає пульсувати.
— Нехай мій голос буде останньою нотою цього заклику.
— Нехай моя пам’ять стане дверима.
Постать випростується. Каптур трохи зісковзує, відкриваючи частину обличчя. Там — шрам. Глибокий. Залишений не зброєю, а обітницею.
—Balt. Я не прощаюсь. Я кличу.
Він робить крок назад у коло. Знову тиша. Але тепер — вона не порожня. Вона чекає.
Ще одна тінь відділилась від кола.
Крок її — нечутний, як спогад. Але світ навколо відгукнувся — дим наче завмер, і навіть вогонь в чашах здригнувся, мов від подиху, що давно мав зникнути.
— Balt…
Ім’я звучить, мов скрегіт криці об крицю, мов гортанний клич давніх полів, де трава пам’ятає тільки попіл.
Постать підходить до хресту, повільно сідає на почіпки, широко посміхається з-під капюшону та… стукає по хресту:
— Ульо, ти тут? Давай вилазь вже.
Прибравши посмішку, постать ледве чутно прошепотіла хресту:
— Я хочу знову відчути веселощі битв, хочу бачити жах, що ти несеш.
Світ навколо здригається. Пил підіймається спіраллю. Щось ніби відкликається з глибини — не звук, не рух, а можливість.
— Ми готові знову йти за тобою.
Лязгання ланцюгів і шелест зотлілих шат під стелею, залишених ще від ритуалів минулого, викликали у Анубіса тихий, майже фізичний дискомфорт.
Цей звук був фоном для всіх присутніх, але для нього — відлунням того, що не зберегли жодні архіви.
Бубоніння трансміттера у вусі, сповнене фінансових звітів і даних про хід операцій Чорного Сонця, здавалося далеким від того, що зараз заповнювало його свідомість.
Усе навколо стікало в сірий туман, а вся його увага була прикута до хреста в центрі зали — витесаного з рожевого сарріту, що тихо пульсував ритмами Сили.
Анубіс зробив крок уперед, здійняв руку й поклав долоню на потріскану поверхню, яка вібрувала під пальцями, неначе відчуваючи старий обіт.
Його голос, твердий і глухий, приєднався до невидимого хору закликів, що розтікалися крізь морок галактики:
— Balt, прийди і заповни порожнечу... Замкни коло.
wOrst робить тихий крок... простір навколо хреста встелений густим попелом, крізь який ледь видно пульсації плазми у підніжжя - це дихання. Він тут.
- Згубний вакуум суцільної брехні навколо, виявився важкою перешкодою для збереження гармонії.
Коливання температури в повітрі та запах хаосу навколо хреста... так народжується порядок.
- Прийшла пора відновити справедливість, Balt...
Невiдомий туман обвиває простір, змішуючи себе з темрявою.
Кроки не звучать — ніби ти виник з самого повітря, мов примара, викликана цією тишею.
Кожен рух — як поштовх до реальності, яка досі не встигла тебе схопити.
Постать, що з'явилась із туману, стоїть не впевнено, але вже з певною рішучістю.
- Я стою на межі. І все, що я маю, — це спогади і звуки, що відлунюють у тіні твоєї відсутності.
- Нехай цей заклик стане моєю присутністю в цьому місці. Я буду частиною цього ритуалу, навіть якщо мій шлях веде з іншого боку.
- Balt, ти не зник — ти залишився в кожному з нас, і зараз ми знову чуємо твоє ім'я.
З кожним словом туман став густішим, наче поглинаючи саме твоє існування.
I поки ще пульсуючі руни відчували твою присутність, ти вже розчинявся, немов тінь, що згасає в обіймах ночі.
