Я ознайомився з правилами поведінки на ігрових серверах та Правилами Республіки та Імперії і Конституцією Республіки.
-Ні! Танків немає в топ двадцятці. Думай. Контратакуй. Налаштуй свої думки на контратаку. В такому разі вижити набагато легше. Ти і не думаєш як уникнути удару, підсвідомо ти вже це вирішив. Як тільки опонент замахнувся, ти не думаєш як зберегти своє життя, ти вже бачиш як забрати його.
- Давай ще раз.
4 клинки енергії заполонили всю кімнату своїм гулом. Битва почалась в момент як зброя була увімкнена. З того моменту, як зелене сяйво сабера намагалось пересилити світло опонента через всю кімнату.
- Ще з години дві тому, я кинувся б на опонента, тільки почувши слово "дуель", хоча навіть незважаючи на це, отримав би на горіхи. Але зараз опіки нагадували про себе, і не давали робити дурниць.
Обоє очікували першого ходу.
Тишу перервав скрип дверей. Хтось ввійшов чи то потренуватись, чи може подивитись за навчальним процесом.
- "Поки ось такі думки змушують мене відволікатися, я навіть надіятись не можу на перемогу" - промайнуло в голові.
Але Бальт відволікся теж, і здавалось відвернув погляд.
В мозку вже почав зароджуватись план.
- прижок і імітація атаки з повітря...кат в бік і потім... - Але не дивлячись
на те, що такі роздуми займали долі секунди, було занадто ПІЗНО!
Це було ясно коли лише дивом я підняв сабер, щоб відбити атаку Бальтазара.
Далі лишалось лише задкувати. Полетіли удари, пурпурне сяйво здавалось ніби заполонило весь простір навколо мене.
Кожен новий удар йшов з іншого кута, адже стаф, та ще й в руках майстра був зброєю, для широких атак.
Зараз мене рятувало тільки те - що він мав такі ж властивості і в захисті.
Знов серія ударів від Бальтазара. Сила і логіка ясно давали зрозуміти що наступні два удари я зблочу, а далі...
Довелось відступити... Високий прижок назад мав би дати кілька секунд щоб перебудуватися, і обдумати новий план, але навіть в повітрі Бальт не відставав. Час призупинив свій біг лише на секунду, щоб був час зрозуміти що буде далі,
але не залишав шансів на те, - щоб цього уникнути. Бальтазар викинув ногу вперед, і вже не контролюючи своє тіло я пролетів набагато далі, ніж надіявся на початку.
Тіло врізалось в підлогу з такою силою, що на мить здавалось, що я впав з Корускантського хмарочосу. Але прогнавши такі думки я зробив різкий рух вбік, щоб уникнути зустрічі з клинком вчителя.
Вибору просто не залишалось, довелось знов задкувати. Я розумів що я знесилений, хоч і не відчував втому, я знав що побитий, хоча ще і не програв. Лише адреналін в крові тримав мене на ногах, і лише воля не дозволяла випустити сабер під титанічними ударами. В думках промайнула думка:
- Наскільки ж потужним сила може зробити Бальта, коли він перестане гратись?
Усвідомивши відповідь, я зібрався з силами, забув про планування, відкинув всі думки, і просто почав відходити, намагаючий як можна далі відтянути болючу мить, а там гляди і випадок допоможе.
Зблочивши ще два удари, зробив рух назад, який спочатку робив щоб уникнути сабера вчителя, але побачивши що Бальт вже зробив крок в напрямку до мене, різко зробив кат вперед, і піймавши вчителя на проти ході, нарешті отримав кілька секунд на такий довгоочікуваний відпочинок.
- Не тікай від мене! Я не буду за тобою бігати.
- Фух, навіть коротенький діалог дасть мені ще трохи часу щоб перевести дух. - промайнула перша радісна думка за весь бій.
- Всього лише намагаюсь вижити Бальт…
- Не атакуючи опонента, на даний момент мене, ти його не вб’єш. - запанувала тиша. -А значить і не виживеш. Перемогти може лише один. Інший помирає… По-іншому ніяк.
- Добре… - На той момент ці слова звучали досить правдиво, напевно тому, що Бальт сам вірив в свої слова.…
-Що далі робитимеш?
-Не знаю. – Відповів я, хоча й збрехав.
-В АНФ не підеш до своїх?
-Що я там забув? Звісно є гарні знайомі, гарні принципи клану, але…Але я рідко змінюю клани… точніше взагалі не міняю, якщо є вибір, тому й виберу той, чий світогляд є найближчим…
-А ось і воно, серце республіки. – Хоч я і раніше бував на Корусканті, але вперше виникло відчуття що саме це місце може стати новою домівкою.
Всюди ходили заклопотані перехожі, які вже звикли до краси цього міста, й не звертали на неї уваги, але в мене був час і бажання помилуватись цим краєвидом…