-Буваэ, не спиш уночi, дивишся в темряву порожнiми очима й думаэш: "За що ж ти, життя, так мене скалiчило? За що так покарало?" Та нема менi вiдповiдi нi в темрявi, нi при ясному сонечку... Нема, й не дiждусь!
-Попервах життя моэ було звичайне. Сам я родом з Срилуура. Хатину продав. Спочатку робив у теслярськiй артiлi, потiм пiшов на завод, вивчився на слюсаря. Невздовзi оженився. Жiнка виховувалась у дитячому будинку. Сирiтка. Хороша попалась менi дiвка! Сумирна, весела, догiдлива та розумна...
За десять рокiв назбирали ми трохи грошенят i перед вiйною поставили собi будиночок на двi кiмнати, з комiрчиною i коридорчиком. Тiльки побудувався я невдало. Придiлили менi дiлянку на шiсть соток землi. Якби моя хатина була в iншому мiсцi, може, й життя склалося б iнакше...
I от тобi раз - вiйна. Другого дня повiстка з вiйсккомату, третього - давай в ешелон. Проводжали мене всi четверо моїх: дружина, син i двi дочки. Всi дiти трималися добре. Ну, в дочок - не без того - поблискували сльози. Синочок тiльки плечима пересмикував, немов од холоду, йому тодi вже сiмнадцятий рiк минав, а дружина моя... Такою я її за всi сiмнадцять рокiв нашого спiльного життя жодного разу не бачив. Уночi в мене на плечi й на грудях сорочка вiд її слiз не висихала, i вранцi та сама iсторiя... Прийшли до айропорту, а я на неї вiд жалю дивитися не можу: губи вiд слiз розпухли, волосся з-пiд хустки вибилось, i очi каламутнi, безтямнi... Тiльки не довелося менi й року повоювати... Двiчi за цей час був поранений. але обидва рази легко: один раз - у м'яке мiсце в руку, другий - у ногу; перший раз - кулею з лiтака, другий - осколком снаряда. Дiрявили менi вороги машину i згори, i з бокiв, але менi, везло попервах. Везло-везло, та й завезло по саме нiкуди... Потрапив я до полону. При такiй паскуднiй оказiї: ворог тодi здорово наступав. Завантажили мою машину по саме нiкуди. Треба було дуже поспiшати, тому що бiй наближався до нас: з лiвого боку чиїсь танки гримлять, з правого боку стрiлянина, попереду стрiлянина, i вже почало пахнути смаленим...
Командир нашої автороти питаэ: "Проскочиш?" А воно й питати було нiчого. там товаришi мої, може, гинуть, а я тут чухатися буду? "Про що мова! - вiдказую йому. - Я мушу проскочити, та й усе!" - "Ну, - каже, - шпар!Вiтром лети!"
От я i пошпарив. за все життя так не їздив так, як того разу! Знав, що не картоплю везу, що з цим вантажем обережно треба їхати, та яка ж може бути обережнiсть, коли там хлопцi з порожнiми руками воюють, коли вся дорога артвогнем прострiлюэться... Не чув я нi вибуху, нiчого, тiльки в головi немов щось луснуло, i бiльше нiчого не пам'ятаю...........
Хочу вступити до Республiки, для того щоб вiрно служити Армiї
Республiки, i знайти нових друзiв. Запросив мене Кiндер.
