Різкий порив вітру розбудив мене, уносячи залишки дивного сну.В темряві прохолодного ранку я заплющую очі намагаючись вловити уривки того марення, що, як здавалось, мало неабияке значення.
Щось змінилось і це відчувалось у повітрі, як туга струна, що от-от мала розірватись і розсікти існуючу реальність на до і після. Це марення було незвичне, у ньому я бачив бліді візерунки історії, смутні образи знайомих обличь і в центрі цього всього уламки булої величі, яка, як тисячі зірок розсипалась по землі грудами каміння. Це все було настільки знайоме, що в грудях болісно затисло, наче це все частина минулого життя, життя, яке я
не міг згадати.
Скільки б не намагався, не вдавалось сфокусувати увагу на тих відчуттях, що кипіли всередині, наче щось важливе тече скрізь пальці і ніяк не можна ухопитись за якийсь образ.
Відкрив очі, напівзруйнована хижа була та сама, що й вчора, знищена сотні роки тому, як і все місто якоюсь безглуздою війною за якісь безглузді ідеали або, можливо, ресурси або просто за можливість показати свою велич всесвіту, який байдуже споглядає за піщинками, що носить вітром в різні боки.
Але щось точно змінилось, я відчував це у повітрі, відчував це на кінчиках пальців. За одну ніч, один дивний сон,
світ змінився. Цього не можна було не помітити, не можна було ігнорувати.
Встав, потягнувся, тіло не слухалось, наче затиснуте у невидимих сілках. Щось змінилось. Ігнорую. Виходжу з руїн, які останні роки я називаю своїм домом.
Як я тут опинився?Контрабандист був не говіркий. Так, з одного боку, мені не вистачало компанії, з іншого, він не задавав зайвих питань. Я навіть не знаю назви цієї планети, але хіба це так важливо? Після знищення храму все здавалось неважливим.
Храм… Щось защемило у грудях, нічні образи стали яскравіші, відчуття тривоги посилилось, але згадати не виходить. Відганяю від себе думки, треба пройтись.
Через вузькі стежки, які колись були широкими вулицями вимощеними бруківкою, як і сотні разів до цього, іду до свого улюбленого місця, місця спокою, місця, де можна просто забути, місця, де моя самотність зливається у дивному танку з навколишнім світом.
Місцеві жителі були досить відсталими за мірками теперішнього світу, вони не були готові до того що чекає їх вид, їх історію і їх спадщину за межами цього тонкого шару неба.
Небо… Скільки років, а воно досі викликає у мене захват і тепло в грудях. Я вже забув, що небо може бути інакшим, безжальним, позбавленим будь-яких кольорів, тільки холодна сталь або, що ще гірше, кислотні дощі. Тут воно переливалось десятками кольорів, особливо у час, коли сходило сонце, а за ним ще одне. Заспокоююсь, намагаюсь відігнати нав’язливі образи, що засіли в голові. Я вже близько.
За останньою грудою каміння, яка колись була чиїмось домом, виходжу на луг. Як підказує чуття, тут обробляли землю, але час бере своє, тепер тут куди не кинь погляд поля дивовижних квітів, яскраво-смарагдових, які чекають поцілунку місцевих солярів, щоб відкрити свою красу цьому світу.
Застигаю в очікуванні. Раптом, краєм ока, на самій периферії зору, бачу рух.
Інстинкти, відточені роками навчань, не помиляються, щось ворушиться біля самої землі, прикритою густою рослинністю. З цікавістю повертаю голову, на мене дивляться великі блакитні очі малого пухнастого звіра.
Дивно, чому я не бачив його раніше? Він не боїться, розглядає мене з цікавістю і, таке відчуття, з ноткою виклику.
Чекаю. Дивимось один одному в очі. В якусь мить звір починає рухатись до мене, без страху, але і без агресії, я це відчуваю. Наблизившись на відстань в пару метрів, він завмирає, нахиляє голову і принюхується. Чекаю. Маленький пухнастик, вирішивши десь у себе в голові, що я не збираюсь йому нашкодити підходить все ближче, поки не зупиняється і сідає на відстані витягнутої руки, якби очікуючи подальших кроків від мене.
Я нахиляюсь,
протягую руку. Звір не рухається, дивиться на мене своїми великими блакитними очами. Торкаюсь його хутра.
Спалах.
Переді мною руїни такого до болю знайомого храму. Сумнівів не може бути, це той самий храм, що я знав, що бачив у своєму сні. Обертаюсь. Навколо мене силуети, деякі яскраві, деякі зовсім тмяні. Вглядаюсь у обличчя. Багато нових, але є і знайомі. Вони кличуть мене, я це відчуваю. Раптом приходить усвідомлення.
Дійсно щось змінилось. Це відчуття, як я міг забути? Як міг ігнорувати?Рука тягнеться до старої наплічної сумки. Рефлекторно стискає руків’я. Холодна сталь обпікає долонь. Витягаю те, що колись було продовженням мене самого. Як я міг забути? Як міг ігнорувати?
Встаю, розправляю плечі. Відчуваю, як тіло наповнюється тою енергією, яку я колись добре знав. Світ змінився, тепер я це розумію.
Яскраве блакитне полум’я освітлює нас із звіром.Сила пробуджується.