Допомога - Пошук - Користувачі - Календар
imba
XJedi FORUM: Online lightsaber fighting game > Наша галактика > Death Cult > Брама
imba


Я зупинився, хоча не відчував потреби. Ноги вже давно знали, де їм бути.
Я стояв перед брамою вперше, але ніщо в цьому не здавалося новим — ніби все життя вело мене саме сюди.

Кам’яна брама здіймалася перед ним — масивна, груба, без жодного символу чи знаку. Мовчазна і чужа, вона здавалася старішою за сам час.
Здавалося, вона не частина цього місця. Камінь був справжній, але відчуття — ніби дивишся крізь тріщину в інший, старший світ.


Я не бачив, що за нею. Але щось було. Відчуття, що за каменем дихає морок.
Не темрява, не порожнеча — присутність. Стара, чужа, і водночас знайома. Як пам’ять, що ніколи не належала мені.

У тіні одного зі стовпів, ніби впавши навколішки, застигла постать. Те, що залишилось від людини, зсохлося до кісток, а шкіра стала розтрісканим пергаментом.
Її погляд був спрямований у браму. Її час витік — а відповідь так і не з’явилась.


І хоч я не міг пояснити чому, внутрішня тиша не лякала. Навпаки — вона заспокоювала. Як повернення додому після довгої відсутності.

Він чекав і не міг інакше.

Ralf
Масивна кам’яна Брама застигла у віках, укорінена в самій плоті скелі, немов створена самою землею. Її поверхня вкрита тріщинами й мохом, наче час не лише пройшов повз — він тут мешкав. Руїни навколо затамовують подих, і навіть вітер стихає, коли лунає глухий гуркіт — перший ознака того, що щось забуте прокидається.

Гуркіт. Брама відсувається, повільно, наче прокидається після тисячолітнього сну. Камінь труться об камінь із низьким, тягучим скреготом, від якого дрижить земля під ногами. По краях ледь помітно спалахують вигравірувані руни — не яскравим світлом, а тьмяним жеврінням, як жар у попелі.

Коли прохід нарешті відкривається, з його нутра виривається густий, важкий пил, запах старого заліза й чогось... забороненого. У темряві за Брамою щось мерехтить.

З цього мерехтіння виринає дві постаті. Перша схована під чорним плащем, друга йде позаду, однак аплікант може розгледіти в ній дроїда класу TH02. Непоспішаючи вони наближаються до тебе.

— Брама не відкривається для всіх. Лише для тих, хто наважиться ступити з розумом… або сліпою довірою.

Постать вказує на дроїда, що зупинився поруч. Високий, обтягнутий темним металом, він мовчазно опускає одну руку до свого корпусу. Коли пальці клацають, ніби заводячи невидимий механізм, його очі спалахують блідо-білим світлом.

— Це вісник випробування. Стародавній механізм, що визначає твій шлях. Він не бачить твого минулого. Йому не важливі твої наміри. Лише момент.

Металеві пальці дроїда зупиняються. Десь у глибині лунає клацання. Він нахиляє голову до тебе, видаючи серію електронних шумів, що поступово трансформуються у хрипкий голос:

— Визначено.

Постать повертається в сторону Брами:

— Ти можеш прийняти цей шлях, або відмовитися й піти. Але знай: Брама не відкриється вдруге. Ти довіряєш долі, чи тримаєшся за ілюзію контролю?

Вітер торкається країв темного плаща. Брама стоїть відкрита. Рука показує в напрямок мерехтіння. Зсередини віє холодом.
imba

Брама відсувається, очі Апліканта трохи звузилися, дві постаті наближаються.
— Нарешті

Аплікант не одразу відповідає. Його погляд спрямовано не на Привратника, а кудись глибше — крізь нього.
Голос рівний, спокійний.

— А якщо цей вибір дали не мені… а тобі?
Коротка пауза.
— І ти вже зробив його, коли відкрив Браму.

У наступну мить з-під одягу Апліканта починає вириватися густий, фіолетовий дим, мов сутінки з іншим світом. Він поглинає обриси, спотворює простір, і в цій імлі лунає тихий, глухий звук, простір тремтить.

Коли туман розсіюється, Привратник та Аплікант уже стоять у невеликому кам’яному залі. Посеред нього — древній, частково зруйнований стіл. Місце відколу гладке, стерте часом. Стіни пульсують, мов дихають.

Раптом з глибини лунає глухе гуркотіння. Кам’яні плити здригаються — Брама зачиняється. Дроїд лишається позаду, розчинений у безодні туману.
TH02
Як тільки Аплікант почав рухатися - час сповільнився до такого стану, що здавалося ніби майже завмер. У глибині TH02 пролунало клацання, ніби щось падало та вдарялося об схеми, наче камінчик. Робот спустився ближче до землі та простягнув руку - на холодний камін випав куб.

Ralf
— Цікаві в тебе трюки.
Вартовий озирнувся споглядаючи знайому залу.
— Могли й ногами перейтися, тут дві хвилини йти. Але нічого, так навіть краще. Тільки не забувай - спину берегти треба.

З цими словами TH02 виринає десь з пітьми позаду Апліканта та б'є його по затилку своєю тяжкою металевою рукою.

Ти чуєш, як світ навколо похитнувся. В твоїх очах потемніло й в надії втримати рівновагу спираєшся на стіл.

Вартовий підішов ближче до тебе й поки останні нотки свідомості не зникли додав:

— Знайди свій хрест.

================================================================================


Теплий вітер вдаряє тобі в обличчя, запах свіжої трави змушує дещо збадьоритися. Ти відкриваєш очі й поволі намагаєшся піднятися. Оглядаючись ти розумієш що ти більше не знаходишся в темній кімнаті, навіть більше тобі здається, що ти навіть не знаходишся на тій же планеті, куди прилетів до цього. Навколо просторі зелені галявини, вкриті квітками а перед оком простягається невеличке місто, побудоване на двох берегах річки. Позаду міста на пагорбі стоїть старенька церква за якою видніється густий ліс.

Трохи оглянувшись ти розумієш, що стоїш не сам. TH02 поруч, як примара, біля тебе мовчки похитується й час від часу щось стукає в його механізмі.

Вас помічають дві дівчинки, які гралися недалеко на галявині. Вони починають бігти у вашу сторону й кричати:
— Детектив! Детектив приїхав!
Ледь не підскакуючи вони наближаються до тебе без жодного страху, ніби не розуміючи хто ти насправді й не помічаючи дроїда поруч.
— Пане детектив! Ви приїхали щоб врятувати нас? Щоб зрозуміти хто їх вбив?

imba
Поступово розум повертається — і з ним приходить усвідомлення. Світ змінився.

Знайомий запах свіжої трави, далекий шум ріки, дзюрчання життя… і простий дитячий крик:

— Детектив! Детектив приїхав!

Ти відчуваєш, як десь глибоко всередині відкривається щось давнє. Тихим шепотом ти звертаєшся до цієї сили — Guidance.
Потік енергії, невидимий для ока, торкається твоєї свідомості, прояснюючи межі думок, налаштовуючи слова точніше, ніж зазвичай.


Дві дівчинки біжать до тебе без жодного страху, ніби впевнені, що чекали саме на тебе.

— Хто "вони", і що з ними сталося?
Ralf
Дівчатка захихотіли та перезирнулися.

— Пане! Ну Ви й жартівник! Перевірити нас хочете?

Пролунав черговий дівчачий сміх. Після того одна з дівчаток поставила руки в боки, випнула груди вперед й дещо зниженим театральним голосом, ніби намагаючись пародіювати прокуреного дядька з екранів, почала розповідати:

— Старе місто Палигніт. Всі жили щасливо та в дружбі, як РАПТОМ, - дівчинка зробила драматичну паузу, - діти та підлітки почали таємничо зникати.

Голос розповідачки понизився. Інша дівчинка намагалася бігати навколо подруги та жестами зображати розповідь.

— Спочатку пропали двійнята старого монаха. Шукали їх 3 дні - знайти не змогли. Потім зник син крамаря. І тепер - Хагата, донька мера. Окрім того ходять чутки, що у ночі біля старої церкви чутно диний шепіт та звук ланцюгів. Правда чоловіки в місті такі страшки, що не наважилися туди навідатись. Нарешті дурні дорослі спромоглися викликати Вас, пане Детективе аби знайти пропалих та з'ясувати в чому річ.

Її голос стишився майже до шепоту.

— Я думаю, що їх уже давно немає в живих і що церква проклята. Будь-який сміливець, що зуміє перетнути старі дубові двері забиті металевими списами - покійник.

Її голос став жвавіший.

— Але ж це не про Вас, Детективе, правда? Ви здолаєте всіх ворогів!


imba

Аплікант уважно слухає розповідь, не перебиваючи. На мить його обличчя завмирає — не в посмішці й не в тривозі, а в тій зосередженій порожнечі, що передує рішенням.

— Місто, кажеш? Я почну звідти.

Без пояснень, без зайвих жестів, він рушає в напрямку міста. Він ще не знає, кого шукає, але знає — хтось мусить сказати більше. І почати варто з того, хто викликав Детектива.
Ralf
Ти рухаєшся в напрямку міста, залишаючи дівчаток гратися на галявині. TH02 прямує за тобою скрегочучи металевими запчастинами.

На перший погляд перед тобою простягається звичайнісіньке містечко зі своїми будиночками, вуличками та людьми, які метушливо, як мурахи, рухаються у своїх справах. Але завбачливо активована сила не дає твоїм відчуттям заспокоїтися. Ти впевнений, що ні разу не заходив сюди, в той же час звертаєш увагу на розположення будинків та побудову вулиць. Вона була явно не притаманна звичайній архітектурі та правилам містобудування.

Просуваючись вперед до будинку мера, про якого згадували дівчата, ти помічаєш ще одну деталь - тобі не потрібно було питати дорогу, ніби вже не вперше йдеш цим маршрутом не задумуючись.

Подорож завершилася біля дверей, які на твою думку ведуть до мера. Без жодних зусиль вони самі відчиняються перед тобою, як тільки наближаєшся до них й з середини чується голос:

— Аааа, пане Детективе! Ну нарешті. Заходьте-заходьте, зачекалися. Не проти перехилити зі мною стаканчик?
imba
Приміщення невелике, але облаштоване з увагою до деталей. У повітрі — стійкий запах алкоголю, теплий, гіркуватий, наче давно розлитий і вже встиг осісти в стінах.

«Детектив». Вони самі вирішили, хто я. Самі створили образ.

— У робочий час не п’ю. Тож краще одразу до справи. Хто, коли і за яких обставин зник першим?
Ralf
— Одразу до справи. Розумію-розумію. Ви ж не проти?

З цією фразою він жестом показує на пляшку, що стояла неподалік столу. Мер підійшов, поповнив свою чарку й сів за стіл. Після цього він витягнув сигару та припалив її. Одна смачна тяга й Мер почав говорити знову.

— Ви знаєте, Детективе, у нас невелика община, однак ми дорожимо кожним хто приєднується. До нас з різних кутків планет приходить багато людей, які шукають прихистку й ми його надаємо.

Мер зробив ще одну тягу та ковток з бокалу.

— Я не виправдовуюсь, ні в якому разі, але мені буває складно встигнути за всім вслідкувати та вчасно зреагувати. Все почалося приблизно два тижні тому. Першими зникли двоє дітей місцевого монаха Ліарга. Шукали де тільки могли. Наступним пропав син нашого крамаря Акйетока, він недавно повернувся й тут сталася така халепа. Ну й моя..., мер запнувся на секунду, — моя донька, теж зникла вчора. Жодного сліду викрадення. Жодного сліду спротиву... нічого. Наче вони самі встали й пішли. Ми б зрозуміли, якби вони з речима втекли, але ніхто з них не збарав нічого. Єдине - це та проклята церква. У всьому вона винна та її настоятель.

Мер знову зробив ковток.

— Кажу тобі той божевільний краде наших дітей, хоча доказів у нас немає. Ми обшукали всю ту задрипану церквушку й нічого не знайшли. Може вам вийде вивести його на чисту воду й врятувати нас усіх?
imba
Запах алкоголю міцнішає, але я не звертаю уваги.

— Троє зникли. Без слідів. Церква — єдине, що лишилося під підозрою. Але доказів немає.

Я вдивляюся в обличчя Мера. Алкоголь, сигара, паузи між словами. Він говорить правду — принаймні ту, в яку сам вірить. Але чи повну?

— Якщо підозрюєте настоятеля — мені потрібно його ім’я й усе, що про нього відомо. А також: чи пов’язує щось цих дітей між собою?
TH02
У шлейфі сигарного диму, що стелився над старим столом мера, час для TH02 на мить спотворився, наче фоновий шум зник, залишивши лише звук внутрішніх механізмів.

Усередині корпусу TH02 щось ледь чутно клацнуло, як камінь, що зісковзнув у темну шахту.
Дрон повільно опустився, одна з маніпуляторних рук плавно витягнулась уперед, і з-під ледь мерехтливого світла лампи на долоню випав кубик — холодний, гранований, мов уламок якогось старого обчислення.

Він завмер у тиші.

Тепер — кидок.



Ralf
— Звісно. Звати його ********.

Як тільки Мер називає ім'я настоятеля в твоїх вухах починає шуміти.

— Ми з ним знайомі дуже давно. Саме він допомагав мені з розвитком міста, як тільки ми осіли тут. Заспокоював людей, надавав будь-яку підтримку, яку тільки міг, - Мер тяжко видихнув, - але з ним щось сталося. В якийсь момент він закрився, заховався й перестав комунікувати з нами. Люди почали обходити його стороною. Чи не достатньо це підозріло? А щодо містян - нас пов'язує тут спільне життя.

Мер знову зробив затяг сигарети.
imba
Сигарний дим повільно тягнеться догори. Кімната наче затихає.

— Я відвідаю церкву. Поговорю з настоятелем. Якщо він справді має до цього стосунок — ми це з’ясуємо.

Не чекаючи реакції, я підіймаюся, легко киваю Меру та прямую до виходу.

Надворі трохи свіжіше. Повітря, хоч і нерухоме, пахне травами й пилом. Досвід підказує: перш ніж іти до джерела — варто почути, що про нього кажуть.
Справжні сліди рідко ведуть прямою дорогою. А таверна — краще місце, щоб побачити, хто і як на них дивиться.
Ralf
Твої кроки спокійні та впевнені. Нікому б в голову й не прийшло, що ти тут чужинець. Люди на твоєму шляху посміхаються та з повагою вітаються, привітливо махаючи руками. "О, Детектив, доброго дня". Вдивляючись в їхні обличчя ти знаходиш нотки чогось знайомого, але ці відчуття якісь віддалені й примарні.

Тебе знову наздоганяє думка про те, як же дивно побудоване це місто. Ці вулички нагадують... коридори?

Без жодної складності, як у випадку з приміщенням Мера, ти знаходиш дорогу в місцеву таверну. Це досить великий 3-х поверховий будиночок в центрі містечка.

Середина на вигляд це звичайнісінька таверна, яку ти й міг тут очікувати. В певному хаотичному порядку розташовані столики, за якими де-не-де сидять люди, випивають та про щось спілкуються. В кінці стоїть барна стійка, де бармен активно рухається та готує замовлення до видачі. Оцінивши інтер'єр ти можеш припустити що два інші поверхи виділені для спалень тимчасових мандрівників.
imba
Підходжу до стійки. У гаманці — порожньо. Але не в голові.

— Бармен. Пити не буду. Не зараз. Але, думаю, ти той, хто знає більше, ніж показує.

Нахиляюся трохи ближче, щоб наш діалог залишився між нами.

— Кажуть, у місті зникли діти. Кажуть — безслідно. А ще — щось із церквою. Мені не потрібно пиво. Мені потрібна правда. А тобі, думаю, не байдуже, чиї діти зникнуть наступними.
Ralf
Бармен відволікається від келиха пива, який він старанно наповнював, та повертається до тебе.

— О, пане Детективе, вітаю. Хороший день для чергового розслідування?

Зі столика позаду прозвучав голос:

— Окіднам! Нам повторити!

Бармен махнув в їх сторону рукою показуючи жест аби йому не заважали й знов повернувся до тебе.

— Тааааак, - протягнув він, - чуток ходить багато. Але якщо ти прийшов сюди за правдою, тоді трохи помилився дверима. Все що можу тобі запропонувати - це ще більше чуток та свою думку.

Бармен замовк. Через секунду знову продовжив говорити, але з помітно сумнішим голосом.

— Детективе, ти ж знаєш, як воно в нашій культурі. Ми дорожимо дітьми, своїми й знайденими, тому справді не байдуже. Правда в тому, що нас прокляли боги. Вони злі от й карають нас розбратом. Ті, що колись були друзями, стали ворогами. Сваряться між собою, звинувачують один одного. Діють неадекватно. На твоєму місці я б плюнув на все це й пішов геть.
imba
Слова бармена ще зависають у повітрі, коли ти легенько торкаєшся внутрішнього вогню. Жодних блискавок, жодного театру. Лише ледь помітне зрушення — емоційна хвиля, що м’яко огортає його свідомість. Заклинання Friends — і бармен, сам того не усвідомлюючи, починає відчувати до тебе симпатію, ніби ви давні знайомі.

— А ти — пішов би геть? Якби зникла чиясь дитина? Сусідська. А потім твоя?

— Я сьогодні бачив двох дівчаток на галявині біля міста. Гралися з ляльками, але поводилися... неприродно. Ти знаєш, хто вони? Хтось із містян? Чиї доньки?

Кімната наповнена звуками: брязкіт посуду, приглушені голоси. Але зараз між вами — тиша. Тиша, що вимагає відповіді.
Ralf
Бармен здивовано зводить очі.

— Ви про кого? Єдина неповнолітня тут лише Хагата, донька мера.

На секунду навколишнє середовище миготить. Воно перестає нагадувати таверну й приймає вигляд просторого приміщення з металевими стінами та балками. Світло падає згори з вузьких ламп, вмонтованих у стелю між вентиляційними панелями. Воно тьмяне, з синюватим відтінком. На одній зі стін мерехтить великий монітор. Потім все повертається до звичного вигляду.
imba
На мить — метал, лампи, монітор. Потім — знову дерев’яні балки, пиво, люди. Бармен, ніби нічого й не сталося, просто чекає.

— Дякую, Окіднам. Час іти.

Я рушаю до церкви. Побачити, що скаже той, на кого всі шепочуть.
Ralf
Хоча й дорога до церкви не була тривалою, але час за розмовами пролетів швидко - близився вечір. З вигляду вона не була великою: огороджена акуратним парканом, з боків біля великих дубових дверей стояли лавочки, а позаду, певно розташовувався цвинтар, який було видно по дорозі сюди.
imba
Дорога до церкви невелика, та після розмови в таверні відчувається ніби довшою. Сонце хилиться до горизонту, розмазуючи м’яке світло по будівлях. Час почав тиснути. Але щось інше непокоїло сильніше.

Миготіння. Метал. Монітор. Це не було сном — надто чітко, надто реалістично. І не спогад. Наче хтось увімкнув інший шар реальності, а потім швидко його вимкнув. Це був… збій? Тріщина в декораціях?

Вогонь — слабкий імпульс під шкірою, не зовсім твій, але й не чужий. Guidance не говорить словами. Він — напрям думки. Поштовх. Питання, яке ти ще не встиг поставити:
«Чи все, що ти бачиш, справжнє? Чи тільки те, що тобі дозволяють бачити?»

[перевiрку на доп iнфу давай через здогадки]

Церква з’являється переді мною. Акуратний паркан, лавки біля дубових дверей, позаду — силует цвинтаря. Звичайне місце. Або таке, що намагається ним здаватися.

Пора дізнатися, хто ховається всередині.
Ralf

Масивні двері відкриваються у вузьке приміщення. По обидва боки — ніші. Високі склепіння та ряди дерев’яних лав формують головну частину святині. Простір простягається вздовж центральної осі. В кінці - піднята на кілька сходинок апсида. Там стоїть масивний вівтар, вкритий тканиною а над ним ти бачиш хрест що ледве жевріє висячи в повітрі.

imba

Важкі двері зачиняються за моєю спиною, приглушуючи шум зовнішнього світу. У приміщенні тихо.

Хрест. Звисає над вівтарем, ледве жевріє тьмяним сяйвом. Не торкається ні підлоги, ні стелі. Немов завис у просторі — поза фізикою цього місця, поза логікою. І ця його бліда присутність раптово стукає по пам’яті:

«Знайди свій хрест». Слова Привратника, сказані на самому початку.

Мій хрест? Чи це він? Чи лише відображення? Символ? Попередження?

Навколо — ніші, лавки, мовчазне каміння. Але в центрі — тільки він.

Я повільно рухаюся вперед, шукаючи поглядом настоятеля.
Ralf
Позаду пролунав голос.
— А ось і ти, допоможи мені.

Постать повністю захована під робою вийшла з бокової ніші. Перед ним йшла дівчина з завязаними очима та руками. Вони попрямували в сторону вівтаря.
imba

Голос прорізав тишу, як ніж тканину.

Я різко обертаюсь. З боку, з однієї з ніш, виходить постать. Обличчя не видно — каптур тіні. Перед ним — дівчина. Вона не пручається.

Мозок блискавично перебирає: Хагата? Донька мера? Хтось інший?

Сцена виглядає... надто ритуальною.

— Стривай.

мій голос звучить спокійно, але твердо.

— Хто вона? І що саме ти збираєшся робити?
Ralf
Постать продовжує рухатися до вівтаря.
— Чи мають значення ці люди для тебе? Щоб прийняти нове, потрібно відпустити старе. МИ відпустимо її.
imba


— Я не знаю, ким вони були. Але навіть невідомі заслуговують на шлях, а не на жертву.

— Вона — не моя. Її життя не належить мені. Я — лише свідок, не суддя і не рука, що вершить.

Ralf
Ти бачиш як постать доходить з заручницею до вівтаря й ставить її на коліна. Він витягує світловий меч та повертається до тебе, простягаючи його.

— Заверши те, що почав.
imba
Я підходжу. Повільно, не поспішаючи. Тиша між нами густа, як кіптява. . Його темна ряса ледь ворушиться у нерухомому повітрі. Світловий меч пульсує в його руці, мов серце, що чекає рішення.

Я беру меч. Його руків’я гаряче, але слухняне. В другій руці вже давно спочиває мій власний. І в цю мить — обидва зливаються в єдине рішення.

— Я не починав цього. І не мені це завершувати.

Два мечі — одне тіло. Один рух. Чистий. Як вирок.

Тиша рветься. Тіло падає.

Світловий меч згасає. І все навколо — теж, на мить, ніби завмирає.

— Ти сам вибрав шлях. Сам поставив мене перед ним.


TH02
Всередині корпусу ледь чутно клацає — ніби дрібний уламок перекочується в механізмі, і одна з металевих рук плавно простягається вперед.
Кубик, що здається майже зайвим у цьому місці, падає на долоню з холодним блиском, застигши в руці TH02, як уламок логіки в оазисі віри.

Тиша.

Кидок.



Ralf
Ніби читаючи твій наступний хід, постать всередині роби перетворюється в дим й матеріалізуються позаду тебе. Твої мечі швидким помахом прорізають робу, яка падає на землю.

Дивлячись на постать тепер уже без роби ти бачиш себе, наче дивишся в дзеркало. На його одязі чітко видно символ - зелену зірку.

Світ здригається перед твоїми очима, церковні декорації падають й заміняються холодними металевими стінами. Полум'яний хрест тепер висить на місці, де колись була та сама зелена зірка. База "ТЕТРАРХ" постає перед тобою в такому образі, як ти її запам'ятав.
Внизу під хрестом навколішках стоїть бієць СГ.

Твій двійник активовує меч.

— Я не боюся смерті, зрештою, аби запалити хрест, тобі доведеться убити й мене.
imba
Я дивлюся на нього. На себе. На ту частину, що колись жила під зеленою зіркою.

Я повільно зводжу обидва мечі в бойову позицію.

— Якщо хрест має палати — він загориться не тому, що мені сказали. А тому, що я вирішив.

І цього разу рішення — моє.
Ralf
Твій двійник робить стрибок, який перетворюється в бойовий випад. Ваші мечі схрещуються. Двійник звільняє ліву руку, тримаючи рукоятку лише правою. Вільною рукою він б'є тебе в живіт.


[Складність] 11.

(1-10 - провал. 11-20 - успіх)
TH02
imba
Його рука блискавично врізається мені в живіт. Удар точний, жорсткий — як молотом під ребра. Повітря виривається з легень, у голові дзвенить. Тіло втрачає контроль — мене відкидає на кілька метрів, і я падаю на одне коліно, ковзаючи по металевій підлозі.

Біль пронизує кожен нерв. Важко дихати. Але я живий. Свідомість тримається. Розум — ще мій. Я піднімаю голову, дивлюсь на нього… на себе. І відчуваю, як у відповідь в мені здіймається хвиля — не болю, а сили.

Рука тремтить, але піднімається. Усередині — знайоме пульсування. Закляття не просить дозволу — воно вже тут. У пальцях формується ядро світла й руйнації. Магія — Дезінтеграція. Чиста воля стерти з лиця реальності те, що більше не має сили на тебе впливати.
TH02
Ralf
Твій двійник замахується мечем для другого удару але його наздоганяє твоє закляття. Ти бачиш як суперник завмирає на секунду й розчиняється в повітрі, розлітаючись тисячами частинок.

Частинки переміщуються в напрямок Хреста. Його світло посилюється.
imba
Повітря ще тремтить після вибуху магії. Там, де щойно стояв мій двійник, лишилася лише пилюка.

Бієць СГ. Стоїть навколішках під хрестом. Рівно, ніби перед розстрілом.


Мій крок — повільний. Потім ще один. Зупиняюся поруч. Він все ще навколішках. Він навіть не підводиться, коли я підношу меч.

Один точний рух. Рівний, без гніву, без жалю. Лезо розтинає тишу — і тінь, що колись була братом по клану
Ralf
Частинки переміщуються в напрямок Хреста. Його світло посилюється.

Кімнана починає знову змінювати декорації. Ти повертаєшся до церкви.
imba
Світло Хреста прорізає темряву — і разом з ним тріщить сама реальність. Металеві стіни, тьмяні лампи, стерильне повітря бази "ТЕТРАРХ" розчиняються, ніби декорації, що більше не потрібні.

Я знову стою у церкві. Та сама тиша. Ті самі лави. Та сама порожнеча.

Але тепер я знаю.

Усі вони — Мэр, бармен, настоятель… Навіть ті, що мовчали. Всі вони — обличчя з минулого. Частини мене, замкнені у старих іменах і знаках. У шрамах, присягах, емблемах.

Весь цей світ — як дзеркальна кімната, що повертала мої ж відбитки. І кожен з них питав: «Хто ти тепер?»

Я повертаюсь і виходжу з церкви. Дорога знайома, навіть якщо змінилася. Світло вечора лягло на бруківку, як прощання.

Таверна чекає.
Ralf
Місто світиться вечірніми вогнями. Наближаючись до таверни ти чуєш сміх, розмови та музику. Велика частина міста зібралась тут відпочити після тяжкого робочого дня. Заходячи в таверну перед тобою відкривається картина веселощів. Тут зібрались усі з ким ти бачився цього дня. Раптом перед твоїми очима з'являється веселий Мер.

— Детективе! Як справи, як прогрес з розслідуванням? Є зрушення?
imba
Таверна гуде від сміху, музики, скрипіння підлоги під ногами танцюючих. Світло тепле, приємне. Занадто приємне. Як сон, який не хоче відпускати.

Я стою в дверях. Один. Але в мені — цілий вогонь. Рішення прийнято.

— Вистава закінчилась.

Із моїх долонь повільно стікає фіолетовий дим. Він розповзається по підлозі, здіймається в повітря, тягнеться до стелі. Густа, тягуча мла, що забирає простір, змінює його. Мій образ розчиняється в ній. Тиша хапає за горло.

Я з'являюся за спиною Мера. Один плавний рух — і клинок розсікає повітря. Шия не чинить опору. Голова мера падає на стіл, перевертаючи бокал, а його тіло завалюється набік. Іронія — усмішка не сходить з його вуст навіть у смерть.

У дерев’яній калюжі вина і крові. Усмішка, яку він носив усе життя, тепер належить лише мертвечині.

З-за стовпа виходить Ліарг. Я здіймаю руку. Дим тікає до нього, наче живе. Обвиває руки, плечі, ноги. І з напругою, з хрустом — починає стискатись.

Кров хльоскає в повітрі, коли його руки падають на підлогу, ще ворушачись. Потім ноги — беззвучно. Ліарг з криком валиться. Тіло тріпоче, як зламаний ляльковий механізм.

Шаркаючи ногами по залитій тінями підлозі, Акйеток розвертається — запізно. Він бачить лише мій силует крізь клуби фіолетового диму. Його рот відкривається, щоб щось сказати… але я вже поруч.

Перший удар — точний, різкий, прямо під ребра. Клинок входить у плоть, як у розм’яклий віск. Повітря наповнюється різким звуком — наче скиглення розірваних жил.

Другий удар — навхрест першому, трохи нижче. Кров бризкає на підлогу. Акйеток хрипить. Сідає на коліна, не розуміючи, що вже не стоїть.

Його живіт розкривається, наче зіпсована книга. Внутрішності, гарячі та слизькі, випадають на підлогу — з м’яким плеском, як свіжий м’ясний вантаж. Він дивиться вниз, не вірячи. Намагається втримати те, що не втримати.

Окіднам стоїть на краю сцени, за спиною — порожнеча. Він один з тих, хто ще не встиг усвідомити: вечірка закінчилась. У його очах — страх, схований за маскою здивування. Я не даю йому шансів.

Пальці формують знайомий візерунок. Повітря навколо них тріщить — наче розпинається простір. Три промені вогню, тонкі як леза, вириваються з моєї долоні зі свистом.

Перший — влучає прямо в обличчя. Його очі вигорають миттєво. Від них залишаються лиш дві обвуглені порожнини, з яких виривається світло зсередини. Він відкриває рота, але не встигає скрикнути.

Другий — пронизує його груди, розбиваючи кістки і серце на попіл. Третій — завершує все, пронизуючи тіло наскрізь. Ударна хвиля розриває м’язи й тканини, випалюючи останки зсередини.

Окіднам починає тріскатись. Його плоть кришиться, перетворюється на пил. Ще секунда — і він осипається додолу, як стара статуя, яку хтось підпалив знизу. Від нього не лишається нічого — лише чорна пляма на підлозі та запах гару.

Світло в таверні тьмяніє. Фіолетовий дим відступає. Порожнеча. Тиша. Стільці перевернуті, келихи розбиті. Всі імена забуті. Все — очищене.

Ralf
Хрест палає яскравим полум'ям, наче зірка, яка переходить в стан наднової. Секунда - вибух, що поглинає все навколо.

Ти відкриваєш очі.

Невiдомий туман обвиває простір, змішуючи себе з темрявою.

Кроки не звучать — ніби ти виник з самого повітря, мов примара, викликана цією тишею.

Кожен рух — як поштовх до реальності, яка досі не встигла тебе схопити.

Постать, що з'явилась із туману, стоїть впевнено та рішуче.

Перед тобою хрест, навколо тебе тіні.

- Я стою на межі.
.
Invision Power Board © 2001-2025 IPS , Inc.