Бібліотека Анфор.

- ЗІІІІІІІПС, де ти дівся?! – розлючено кричав Магістр.

Знову кудись втік. Ох хтось отримає в…

- Твою….

На голову Магістра впали записи. Піднявши та оглянувши, Сьогун зрозумів, що це старі записи вступників до ряду лицарів Анфор, ще за часів перших трьох Магістрів. Переглядаючи записи знайшов і про себе.

Ох, що це в нас тут? Так треба це все перевести у свій щоденник.

Забувши про Зіпса, Сьогун відправився до своїх апартаментів. Відкрив свої записи та почав читати.

О, це ж перший запис про мене.

«Мене звати Sogun, я жив на планеті Мабл у невеликому, мирному селищі в якому всі були дуже дружні, доки не прилетіли сітхи з групою солдатів.
Вони сказали: "Ви повинні нам допомагати. Якщо відмовитесь, то помрете, але якщо будете нам допомагати, ми з вами будемо володарювати."
Всі знали, що це брехня і тому відмовили. Сітхи почали бійню, бійня була дуже довгою, моє селище програло і почало тікати. Моє селище всіх дітей разом зі мною, які вижили, посадили у невеликий корабель з пілотом та сказали щоб ми летіли на Татуїн, тому що там можна сховатися від кого хочеш.
Коли ми прилетіли ми знали, що будемо там довго жити. Нам треба якось було жити, тому ми почали заробляти різними шляхами: одні пішли працювати у різні магазини помічниками продавців, інші у ресторани, бари, кафе, як і офіціантами так, і прибиральниками, але я єдиний хто пішов заробляти на ремонтах та заправках космічних кораблів.
Я довго там працював поки не прилетів один пілот в якого було ім'я Samurai. Він попросив його заправити, коли заправляв, то побачив у нього сейбер та зразу у нього спитав:

- Ви джедай?

- Так,- відповів він, відчувши в мені силу.

- А звідки Ви прилетіли?

- Довго розповідати, мене цікавить де твої батьки?- спитав Samurai

- В мене їх немає, їх вбили.

- Ой пробач.

- Та нічого.

- Хочеш полетіти зі мною?- спитав мене джедай.

- Авжеж, але спершу піду попрощаюсь з друзями,-відповів я.

Коли я йшов прощатися зі всіма, то думав: "Нарешті збулась моя мрія, я побачу Галактику". Попрощавшись зі всіма, я полетів з Самураєм, по дорозі він розповів мені про мою силу, яку відчув в мені і спитав чи хочу я стати джедаєм, я погодився.
Він мене навчив володіти силою та сейбером(дуалами). Коли він мене навчив, то запропонував вступити до Ордену Древньої Сили(Анфор) та я погодився.»





О Великий Спелманн, як ви взагалі мене оцінювали? Я навіть не можу сказати які критерії ви поставили цій історії.

Стук у двері.

- Я занятий. Зайдіть пізніше.

- Як знаєш, - почувся знайомий голос.

- ЗІПС! А ну стояти, - Магістр вибіг з апартаментів, Аколіта вже не було на місті.

Як працювати, так останній, а тут на, зник посеред коридору.

Магістр повернувся до себе та почав читати далі.

О другий запис, який я зробив коли повернуся до лав Ордену. Треба тут дещо буде під корегувати.

«І все ж таки моя мрія на той час збулась, я вступив в Орден Древньої Сили.
Пройшло багато часу. Я тренувався, пізнавав силу. В мене були різні вчителі. Думаю мою історію життя в Анфор не треба описувати. Тому розповім що ж сталось далі зі мною.»

Так стояти. Мені не подобається. Треба розписати, а то щось взагалі не зрозуміло що було в Ордені зі мною. І так... Що ж в ті часи відбувалось. Магістри… Не так. Війни, інтриги… Ні, не той початок... О знаю!

«Життя в Ордені було цікавим і складним. Тебе підтримували, допомагали, але треба було показувати результати. Результатом було твоє звання. Чому саме звання? Тут я затримаюсь на трохи довше.
Звання в Ордені це не просто, титул який ти отримав, це те чим ти повинен пишатись, воно показує твій рівень майстерності, твою значимість в Анфор.
За часів першого Ордену, як я його називаю, звання Чемпіон Ордену, аналог нинішньому Імморталу, можна було отримати тільки за певних обставин: ти повинен мати звання Паладин, виграти у всіх інших Паладинів у дуелях і далі вже змагатись в дуелі з Чемпіоном. Якщо ти перемагав, то отримував це звання.
Тому якщо ти не цікавився у своєму розвитку, не приймав участь у зборах та активному житті в Ордені, був одиночкою по життю, то про тебе забували.
Я сам по собі, ніколи не відрізнявся ні фізичною силою, ні майстерністю володіння сейбером, але я хотів собі вище звання та потрапити у головний склад Ордену. Тому я собі обрав вчителя, теж молодого, але вже зробившого собі ім’я, Лицаря Анфор Мерчант, який через багато років стане одним з Магістрів Ордену. Він займався моїм тренуванням. Через певний час був зроблений один з записів Мерчантом, який можливо дістати тільки через певний доступ Магістрів чи самого Архіваріуса.»

Запис:
«Согун здібний учень, за годину приблизно я його навчив, багатьом ударам, затримці. Думаю якщо він постарається, то за тиждень досконало оволодіє всіма знаннями про сингл, які я маю.»

«Після прочитаного моєї радості не було меж. На хвилях ейфорії мною майже не були програні офіціальні дуелі з членами інших кланів чи угрупувань. За короткий час я отримав звання Резидент.
Потім почався шлях проблем в Ордені. Нас почали винищувати, переслідувати, враження було що ми ціль №1 у Галактиці. Ми навіть почали ховатись, що не було раніше. (Перенесення Ордену з порталу на інший сайт). Під кінець моєї історії в Ордені я отримав звання Сентінел».





Так, так, так, здається все вірно, не так детально, але цього вистачить. Тепер повернемось до старої історії і дещо будемо корегувати.

«Через деякий час мені це всенадоїло: війна,суперечки, інтриги, наклепи, нескінченні сварки. Захотілось побути наодинці, на якійсь планеті, де ніхто про галактику ще нічого не знає. Почав шукати в бібліотеці щось схоже. І мені пощастило. Я знайшов. Це була невеличка планета з розвитком десь рівня Середньовіччя і подалі від всього, що мене тут тримало. Мені це імпонувало. Не сказавши нікому, я відправився у вільну подорож.
Це було грубо сказано «полетів». Долетів я до найближчої планети в якої є порт. Мій корабель не був пристосований на довгий переліт.
Я ніколи не був багатим, мені це не було потрібно. Але на той час мені потрібні були гроші щоб купити собі корабель. Вирішив я згадати дитинство, коли підробляв механіком. Але як виявилося там була велика конкуренція на робочі місця, тому мені знадобилися сили щоб знайти щось добре оплачуване та влаштуватись туди.
Багато хто скаже: «Чому ж ти не використав сили щоб знайти собі гроші, чи корабель?!».
Я відповім: «Я не злодій» - але як виявилося з часом все зміниться…
Були великі вимоги і треба було пройти спочатку стажування, тому мені потрібно було згадати дуже швидко, як ремонтувати за той час поки в мене стажування. Добре що я іноді ремонтував свій корабель, але все ж таки, були нові моделі, і треба було вчитися. Вчився я швидко, і тому почав, скажімо так, заробляти гроші. Але після першої зарплати, нам її давали раз у дві неділі, я зрозумів, мені тут знадобиться працювати дуже довго. Тому вирішив зробити те, що міг зробити з самого початку.
Коли наступного разу мені довірили ремонт одного з кораблів я перевірив його характеристики і зрозумів що він мені ідеально підходить. Я вирішив, коли залишиться один день до кінця ремонту, я затримаюсь на роботі, типу завершуючи деталі в кораблі і полечу на ньому.
Все сталося як я і планував. Почекав поки всі підуть, сів на корабель та полетів.
Долетівши, я побачив планету, яку ніякий прогрес не чіпав. Так, на ній були міста, але такі які не заважали флорі планети. Я прилетів непомітно. Приземлився в глибині лісу, включив маскування корабля та відправився у місто найближче. Скажімо так, моє наступне майбутнє вийшло щось в стилі книги: уявіть собі середньовіччя, коли ніхто ні про що не знає, і всі думають що їхня планета плоска.
Прийшовши у місто я вирішив знайти місцевий трактир, ринок, чи щось в такому плані, треба було взнати, що тут цінять, а що ні, де взяти їжу і так далі. Все було добре, поки до мене не причепилися деякі мешканці, якісьбандити з міста, вирішили що я легка здобич. Спочатку я їх не чіпав, але через деякий час це перейшло межу, я використав свій сейбер. Мешканці побачили це та дуже дивно відреагували. На їхньому місці, якщо б не знав що це таке і був би на їхньому рівні розвитку, я б побіг, куди очі глядять, чи взагалі спалив себе як якогось відьмака.
Вонивирішили, що я якийсь дух, який прийшов покарати їх за щось. Дивна була в них релігія, але я був не проти. Вони почали мені приносити жертвоприношення тварин перед лісом, в основному це був домашній скот. Дякуючи цьому мені не потрібно було шукати їжу. Тому вирішив нічого не чіпляти більше, особливо не виходити з лісу, так займатися своїм саморозвитком.
Пройшли роки.
Я засумував за своїм домом, кланом, знайомими. Вирішив повернутись. Але так, щоб особливо не привертати увагу, та спочатку почути новини які сталися за той час поки мене не було.
Коли повернувся, зрозумів, що було дуже багато змін.
Перевіри свій статус та зрозумівши, що я вже не лицар Анфор, я вирішив спробувати повернутись.»





Зробивши чай, усівшись на своє місце, взяв записи, Сьогун продовжив читати.

Ну що ж, продовж… Стоп, вже нема більше нічого. Треба тепер написати нове. Ну що ж, почнемо.

«Повернувшись до лав Ордену, мене відновили у звані, повернули Сентінела. Почав розбиратись що і як було в Ордені. На той момент це мені не дуже сподобалось, тому мною був запропонований ряд реформ, які згодом були прийняті Магістратом Ордену. Було багато змін, які повністю змінювали все положення та звання в Ордені. Що дійсно не змінилось, то це сам Кодекс.
Майже відразу, після реформ, було прийнято ще одне рішення, яке мене здивувало. Мій колишній вчитель, на той момент Магістр Мерчант, запропонував своє місце у Магістраті, а сам він перейде до лав Еншентів Ордену. Чомусь я навіть не сумніваючись прийняв, не знаючи що це за тягар та відповідальність.
Пройшло багато часу, було багато рішень, дій, змінився склад Ордену, з’явились нові Мортали, нові Лицарі, нові гілки розвитку, встигли вже змінитись голови віток, але Орден Анфор і Кодекс залишався не змінним.
П’ятнадцятий Магістр Ордену Древньої Сили Сьогун»

Ну ось і закінчив. Здається все.

Вийшовши з апартаментів, Сьогун направився назад до Бібліотеки, щоб додати свою історію. По дорозі він помітив Зіпса, неозброєним оком його не помітиш, але Магістр вже просто відчував його здалеку.
Підійшовши ближче, Сьогун побачив, що Аколіт тихенько сидів і щось набирав. Не привертаючи увагу, Сьогун підійшов ще ближче і почув як Зіпс тихо промовляє свої думки:

- Чопал, пгыгал и гудел. Весь в гьязи и тине, - посміхнувся Зіпс – о так, це буде круто, дівчина моєї…

- Дівчина твоєї що? – перебив його Магістр.

- Та ні, нічого, -швидко сховав те що тримав у руках.

- Значить нічого, а що робиш?

- Та нічого, - з поспіхом відповів Зіпс.

- Знову нічого… Ну тоді ти йдеш за мною, в мене є завдання.

- А може… - Зіпс хотів дещо відповісти, але зрозумів що краще промовчати.

Аколіт встав і разом з Магістром, спокійним кроком, пішли до Бібліотеки.

Цю повідомину відредагував Sogun: 23.1.2020, 23:27