Тема закрытаОткрыть новую тему
> Запис із Щоденника Зіпса
post 12.2.2017, 0:53
Пост #1
Товариш
Репутація:   1202  
Order of Anfor
Level 1
Rank:Resident
A.F.: (0)
A.JA.: (0)
З нами з: 12.3.2011
1
Clan Personal Support Holocron
Власник цього голокрону зменшує абонплату свого клану на стандартному тарифі
(якщо тільки вона уже не була зменшена за рахунок Premium/VIP голокрону).
Вагомий аргумент у запрошенні його до свого клану!
1
Новорічне печиво
За успішне виконання новорічного квесту 2020!

Цей артефакт - новорічне печиво, яке є смачним додатком до новорічного столу його власника!
Сьогодні любі друзі, я вам розкажу, про дуже цікаву історію, яка сталася з одним із нашого братства.
Відкривши свої очі. Зіпс, як завжди лежав, у своєму ліжку. На сьогодні Архіваріус Рікімару просив його зробити свій голокрон. А це значить, треба встати, на 2 години раніше, ніж зазвичай. Повернувши свою голову убік з відразою на лиці, подумав -"Як же ш не хочеться вставати, і йти у бібліотеку, коли усі ще сплять". Але обов"язок, є обов"язком.Ривком зкинув з себе ковдру, чухаючи потилиці вдягнув тапочки. І пішов вмиватися. Після водних процедур, швидко напялив на себе повсякденну форму бібліотекаря, попрямував до столової. На вулиці не було нікого, так, як до підйома було ще трошки більше півторьох годин. Сьогодні на сніданок була каша з вівсянки. Зіпс взяв ложку до руки, засунув її у рідину, підняв і скривившись вилляв назад. Зрозумів, що йому перехотілося їсти, став зі стола, й пішов до бібліотеки. Прибувши на місце призначення. З кислию міною хотів дістати ключі від дверей, але "виявив" що їх, нема при собі. " Отже забув їх, прийдеться вертатися назад, але так не охото" - подумав він. Розвернувся, і хотів уже ступити крок, як побачив, щось блискуче, на землі. Осторожно підійшов до цієї нової штуки. Примтавив два пальця лівої руки до бороди, і задумчивим виглядом наманався зрозуміти, що ж то таке. Недовго обмірковувавши, зробив висновок, що цей камінчик не несе ніякої загрози, й простягнув руку. Камінь ярко спалахнув і зник. нібито і нічого там і не було. Подумав, що це від недосипання. Пожав плечима, і вернувся за ключами, а потім до бібліотеки. Відкрив двері, а передімною стояв силует у чорному плащі, який миттєво зник. "Мабуть недосип". Постояв подумав, й пішов дальше до свого кабінету. Сів за стіл, руками відгорнув усе зайве, взяв свій датпад, відкинувся на спинку крісла, почав оформляти свою історію. Після недовгої праці, зрозумів, що сьогодні нічого не йде. Правда Рікімару просив, зробити її ще на тому тижні. Пересиливши свою лінь, я дальше почав працювати, над своїм голокроном. Час непомітно проходив, як у мій кабінет зайшов Архіваріус. Побачив перед собою Зіпса з задумчивим лицем. Пильно приглянувся, зіщуривши очі, й скомандував:
- Піди в бібліотеку, і принеси мені голокрон про історію ордену. - на хвильку зупинився, ніби згадував, що ж він хотів спитати ще, а коли згадав добавив . -Як справи з Голокроном? - Все йде нормально -відрапортував Зіпс, показуючи йому датпад з виконаною роботою. Рікі подивився, підняв одну брову, і сказав:
- Тут всього половина, а закінчити те ще мав на тому тижні. - було помітно, як голова бібліотеки починає злитися, зробивши глибокий вдох і видох, сціпив зуби промовив тихим але злим голосом. - Коли буде готова твоя розповідь?
Закривши одне око, бібліотекар прикинув, і відповід:
- Днів 5-6.
- Даю тобі ще 2 дні, у нас ще повно роботи, не виконаєш, будеш розжалований до аколіта. -після цієї репліки архіваріус поспіхом вийшов з кабінета, не дочекавшись виправдань Зіпса. Начальство покинуло його кабінет, він зразу ж почав кривлятися до дверей, зображуючи Рікі. Після своєї вистави, пішов у бібліотеку, шукати історію ордену.



Йшов довгими коридорами, стукаючи пальцями по полках, де стояли книги і голокрони. Він знав, що де лежить, як свої п'ять пальців, і взявши потрібну інформацію, попрямував до виходу. Але несподівано для себе, почув, голос малесенької дівчинки, яка наспівувала, собі пісеньку. Спочатку слова не можна було розібрати, але потім, деякі фрази було ясно чути.



Чопал, пгыгал и гудел.
Весь в гьязи и тине.

Припустив, що хтось іде до нього, але звук, то віддалявся то був ближче. Настороживши вуха, і як було думав, іде до звуку. І... почув останню дві фрази:

Он не видел за спиною
Надвигающуюся тень.

Миттєво повернувся, побачив, малесеньку дівчинку, у якої з рота і очей світило світло, яка стрибнула до нього і шиплячим голосом закричала одну фразу.

Попгощался пго себя
И упал в тгясину!

Зачепившись за край прірви, намагався вилізти наверх, але якась невідома сила тягнула його вниз. Він подивився на дівчинку, захотів попросити її, про допомогу, але слова застрягали у горлі. Вона зрозуміла у чому справа, заспівала " и упал у тгасину" голосно засміялася, і побігла дальше наспівуючи свій віршик.
Тим часом, Зіпс, уже зрозумів, що час його настав, сили покидали його, зробивши останній відчайдушний крок вилізти, впав у бездну.





Проснувся, тіло його нило від болю, встати було дуже важко. Оглянувшись навкруги, він знайшов біля себе палку, простяг до неї руку, і опершись на ній попробував встати, але біль в ногах і попереку давав своє, упав назад. Віддихавшись трохи, повторив спробу, на цей раз, піднявся, тримаючи руками єдину опору. Зціпив зуби, відпустив палку однією рукою, зробив один крок, біль була жахливою, у правому боці, доторкнувшись туди, він виявив на руці кров. Зупинятися не можна, потрібно йти, зупинитися, означає смерть. Здійснивши пару кроків, зупинився біля великого дерева. Присів біля нього, намагався зрозуміти, куди він попав.



Судячи з великої кількості дерев, а також їхньої довжини і товщини, зробив висновок, що знаходиться у лісі. Це давало, надію, що він біля Ордену, і його скоро знайдуть, лишень потрібно йти у правильному напрямі. Як би мені здалися, уроки давнього Лицаря Самурая по виживанню. В голові несподівано запаморочилося, Зіпс хотів встати, але не зміг, очі ніби самі закривалися, і з цим він нічого зробити не зміг. І знову чергове видіння, чи то не видіння, але все насправді? Я проснувся, біля того самого дерева, легко підвівся, думав, що біль уже минула, простягнувся, і задумався, куди ж мені іти. Повернув голову, побачив дівчину, вона була повернута спиною, волосся було у неї рижим, як вогонь. Він обережно підійшов до неї. Хотів вже сказати щось, але вона його випередила. - Чого ти хочеш, Зіпс? Чому я тут? Нічого не зрозумівши, витріщив на неї очі, хотів відповісти, але не знав, що. Не розумів, що тут діється, за мить видіння розвіялося, й знову опинився на галявині під деревом. Сонце було у зеніті. Потрібно йти, це єдиний вихід. Підвівся і пошкандибав, у напрямку, як йому здавалося, до Ордену. Було жарко, сонце, ніби викачувало з нього залишену енергію, тіло повністю боліло. Зіпс, не знав, скільки часу, тривала його подорож. Але було таке враження, що пройшла ціла вічність. Він Зашпортався, але підвівся, зробив наступний крок, але ноги його підкосилися, бухнувся на траву, спина різко заболіла. Почав до себе промовляти. - Я більше не можу, не можу. Зітхнув, а потім продовжив - Не можу підвестися. Хай вмру я, але підвестися не можу. У напівпритомному стані. Почало причуватися, дивні голоси. Спочатку не зміг розібрати, хто це, а потім розібрав. Це був Магістр Арс, "не вже вони добралися до мене" - з радістю подумав, аколіт. Перед ним появився нізвідки силует магістра. На його лиці, була посмішка, з якою він сказав:
- Ти слабак. І як же ш ми тебе в Орден прийняли? Подивися, на себе, безпорадний, слабкий. Подивися на себе. Ти позор для нас. Тобі не місце у наших рядах. - Ми ж з тобою, друзі. - Друзі? ахахаха, ми ніколи не були з тобою друзями.
- Ні, ти не Арс, він би так ніколи не сказав. Зіпс піднявся з лежачого положення, взяв камінь.
- О, я такий справжній, як і ти. З розмаху, вдарив магістра каменем. Але, перед ударом, його образ зник, появившись в далечені. Зіпс, зашпортався і впав. Тіло його нило, але гнів давав йому сили. Він не зміг стерпіти, що хтось паплюжить його друга. Він не зважаючи на біль, піднявся, взяв той самий камінь, і пішов у далечінь, де в останнє бачив Арса. Йшов не довго, піднявшись трохи вверх по горі. Коли на горизонті побачив селище, дуже зрадів. Там можна знайти медикаменти. Не роздумуючи, щосили попрямував до населеного пункту. Відчував, що сили його покидають, важкість ногах і головний біль давали про себе знати. Таке враження, що зараз впаде в обморок. Але не здавався, бо від ключка, це та сама форма втечі, від труднощів. Нарешті, дійшов. Посмішка на його лиці була від вуха до вуха. Пройшло приблизно 15 хвилин, але він міг поклястися, що пройшло декілька годин. Робити кроки було все тяжче, і тяжче. Пройшовши декілька домівок, зрозумів, що нікого не було на вулиці. Зібравшись з силою викрикнув: «ееейй, є хто-небудь».

Відповіді так і не було. Знесилено впав на коліна, і виблював вміст свого шлунку на дорогу, перевернувся на спину. Декілька раз глибоко вдихнув і видихнув. Думав, що все скінчено. Але несподівано йому спало на думку, що можна понишпорити у будинках, у пошуках медикаментів, і чогось їстівного. Йти уже не міг, тому поповз до найближчої хатини. Доповзши до дверей намагався всіляко їх відкрити, але ніяк не виходило. Підвівся, і намагався вибити, двері плечем, залишилася, лишень тупа біль. Це ж яким треба бути дурнем, щоб металеві двері, вибивати плечем? Сів під спершись спиною під двері. Голова страшно крутилася, і боліла, схиляло до сну. Дився, в різні сторони, намагався всякими способами, привезти себе до тями. На хвилинку, закрив очі, протер їх пальцями. І за мить, на мене йшло біле яскраве світло. Все що я міг зробити, це лишень простягнути до нього руку, й знепритомнів. Проснувся, у хатинці, вона було затишною, всюди прибрано, постіль пахла квітами. На диво, він відчував себе, повний силами, раніше ніколи такого не було, досліджуючи будинок, зрозумів, що тут живе акуратна людина, яка любить вишивати, всякий одяг. Бік його уже більше не турбував. Він чекав у цьому будиночку, декілька годин, але так і ніхто не прийшов. Зрозумів, що ніхто не прийде, вийшов на вулицю. Опинився в тому самому маленькому містечку, але так і не зустрів ні одної живої душі. Сонце світило, ярко, і промені, наповняли його енергією.




Сила, яка була у цьому місці, показувала йому шлях, він не знав тепер куди йти, але ноги самі несли його. Роздумував, що ж це з ним сталося, і як він тут опинився, але його думки перебив, гуркіт, який наближався. Почув, чиїсь кроки, і важке дихання. Нарешті він побачив, як з лівого боку до нього наближається людина, яка пробігла повз нього, і промовила, лишень одне слово: «Тікай» . Спершу нічого, не зрозумів, і ця людина, йому здавалася знайома. Через декілька хвилин, почулося виття Бархестів, за мить показалися дві особини, які зразу же побігли на мене. З переляканим обличчям, почав бігти у ту сторону, куди побіг незнайомець. По різні боки були чути те саме виття Бархестів, один з них вистрибнув, клацнув зубами біля моєї руки. Зіпс, різко забрав руку, втратив рівновагу, зашпортався впав на живіт. Намагався піднятися, але руки послизнулися, перевернувся на спину, почав відповзати, коли двоє тварюк, уже хотіли поласувати його плоттю. Він уже приготувався, до удару, і зціпивши зуби закрив очі. Несподівано почув звуки сабера, й скавуління вовків. Відчув, як хтось одною рукою ставить його на ноги. Перед його поглядом, постало знайоме обличчя. Це був його товариш по зброї і брат Ікорал, який крикнув:
- Не далеко звідси є міст, не відставай.
Я нічого йому не відповів, лишень кивнув.
Ось, уже добігли до моста, і думали, що уже в безпеці, але нам перегородив шлях, велика особина, яка була подібна на Бархеста, але була в декілька раз більша, а шкіра була коричневою. На лиці Зіпса було помітний мигцем страх. Але на обличчі його друга, не було ніяких, емоцій, був неначе сталь. Сконцентрувавшись, Ікорал використав силовий удар, й відправив звіра на низ річки. Перебігли через міст, а потім зруйнували його. На тому боці було чутно виття. Тоді Зіпс з посмішкою сказав:
- Вибачте друзі, шукайте собі іншу вечерю.
Анфорівець посміхнувся і в свою чергу запитав:
- А ти що тут робиш?
- Я не знаю, як сюди потрапив, останнє, що пам’ятаю, це те що я був у бібліотеці, і земля піді мною провалилася, і я опинився тут. А ти як тут опинився?
- Мене орден відправив на розвідку, цієї нової планети. Її недавно знайшли, знаходиться у декількох світлових роках від Дантуїна.
- А ми хіба не на Дантуїні? – здивовано спитав Зіпс?
- Ні. Я ж кажу, невідома планета.
- Мені потрібно зв’язатися з Орденом.
- Тут зв’язок не ловить, прийдеться йти до корабля, дослідження планети, я майже завершив.
- Ну то чого ж ми чекаємо, вперед, чим швидше тим краще.
- Зараз темніє, а якщо не знати лісу, ми може впасти, у будь яке провалля, потрібно дочекатися до ранку.
- А як же ш Бархести? - заперечив Зіпс.
- Їх на цій частині немає, лишень за мостом, а як бачиш, міст ми повалили, вони до нас доберуться, лишень, якщо літати навчаться.
- Як знаєш.
Після розмови, Ікорал, поділився зі своїм товаришем сухпайком, і уляглися на ночівлю.
Цього разу, бібліотекарю наснився сон, що він лежить, у тому самому будиночку, помітив, що були деякі зміни. Біля вікна сиділа дівчина, з рижим волоссям, та, яку зустрів біля дерева у Лісі. Яка тихим голосом промовила:
- Бідний, бідний Зіпс.
Він мовчав, і через декілька секунд, добавила:
- Він не знає, не знає, відповіді.
- Якої відповіді?
- Чим же реальність відрізняється від ілюзій?
- Хм, я можу сказати одне, ти – це ілюзія, плід моєї уяви. Чого тобі треба?
За мить, вона вже сиділа біля його ліжка, докуривши сигарету, потушила її об попільничку, різко повернулася до нього, лиця її не було видно, а голос помінявся, на більш шиплячий і неприємний, барабанна перетинка у вухах, зараз мала б лопнути. Сказала:
- До ілюзії не можна доторкнутися.
Рука її запалала, і вона доторкнулася до його плеча. В тому місці страшно запекло, він закричав від болю. І ніби віддалявся від неї.
- Чого ти хочеш? Хто я для тебе? – кричала йому у слід.
Він проснувся, сильно кричачи. Ікорал швидко піднявся, включив сабер, зрозумів, що загрози нема. Підійшов до свого брата, він тримався за плече, обережно прибрав його руку. Помітив, що
там є опік. Задумався, що щось тут не так, дивна ця планета, потрібно валити звідси. Він машинально дістав аптечку, і маззю намазав опік, а також швиденько обмотав її куском тканини, а потім запитав:
- Йти можеш?
- Можу, мене ж не в ногу ранили.
- Так вставай, і забираємося звідси.
Зіпс встав, побіг слідом за своїм товаришем. Нізвідки на них вискочило дивне створіння, похоже на людину, але замість рук, мало величезні кігті, з хребта вилізали шипи, а з рота, капала слюна. Воно спочатку подивилося на нас, загарчало, і на всіх парах понеслось. У мого друга, сабер був уже напоготові, і одним змахом відрубав йому голову, замертво впало. Двоє злегка зітхнули, але марно, цей звір встав. Ікорал не розгубився, і посипав його градом ударів, відрубуючи кінцівки. «Не дарма він найсильніший лицар ордену» - подумав я. Нарешті воно перестало рухатися. Ми продовжили свій шлях. Коли добралися до поляни, на якій мав би бути шатл, то виявили, що його нема, не те що нема, він зруйнований вщент. Хто ж це міг зробити? Це запитання було неважливе. Бо нам потрібно було рятував свої життя.



Листя у лісі почало опадати, лишалися лишень стовбури дерев, трава в’янути, земля, змінювала своє забарвлення на ярко червоний колір, немов кров’ю її наситили. Почався дощ гримів грім. Побачив ту саму постать, яка з’являлася мені у вісні, і біля дерева вигукнув.
- Я знаю як це завершити. Нам потрібно до неї.
- Ти що з глузду з’їхав, нам треба думати, як вберегти наші життя.
- Довірся мені, я знаю що роблю.
І вони побігли в сторону постаті. По дорозі, нам зустрілися, ще кілька цих тварюк. З якими ми швидко розібралися. Добігли, тупик, перед нами стояла величезна скала, а цих істот було все більше і більше, вони нас почали оточувати. І раптово, я побачив силует її, біля прірви. Я ринувся туди, коли йому в ногу попало, щось гостре. Подивився, а то було одне з пазурів оцих чудовиськ, він уже бувало хотів, нанести ще один удар, але Зіпс відкинув його силовим ударом, він відлетів, але та штука залишилася в його нозі. Він її вибрав кричачи, і пошкутильгав до своєї цілі. І тоді получив ще один уда, але, тепер у спину, він обернувся, і за допомогою силового удару, відкинув і цього. До його мети залишилося, ще трохи, коли відчув, безліч ударів по його тілу. Він встиг доторкнутися й вигукнути:
- Я знаю хто ти. Ти Снефріда. І єдиного чого я хочу, це бути з тобою. Бути з тобою!!
Дівчина повернулася до нього, вона була надзвичайно красивою, з карими милими оченятами. Від неї йшло світло, Зіпс, завис у повітрі. Вона сказала йому свою відповідь. А за мить він проснувся у шатлі, разом зі своїм другом Ікоралом, заснувши на столі.



Цю повідомину відредагував Zips: 12.2.2017, 15:03
Пользователь в офлайнеОтправить личное сообщение
Вернуться в начало страницы+Ответить с цитированием данного сообщения

Тема закрытаОткрыть новую тему
1 Користувачів переглядають дану тему (1 Гостей і 0 Прихованих Користувачів)
0 Користувачів:

 




Текстова Версія UAGALAXY © 2006 - 2020 Поточний час: 26.4.2024, 0:23