7.Ролевуха:
Моя історія розпочалася на невідомій планеті. Перше, що я відчув - це світло, дивний прозорий метал та рідина навколо мене. Єдиним, що я спочатку міг чітко розрізнити лишень були мої руки. Проте через кілька хвилин я вже міг бачити, як люди у білих халат метушаться за різними пультами і невідомими пробірками, проводячи якісь досліди та старанно конспектуючи результати.
Помітивши, що я розплющив очі, до колби підійшло двоє. Один з них був у білому халаті, а другий у темно-фіолетовій формі. Видно було, що вони говорять про щось дуже важливе і неважко було здогадатися, що це йшлося про того, хто знаходиться у колбі – про мене. Перекинувшись декількома словами, чоловік у формі поспіхом вийшов, а інший гуманоїд підійшов до моєї колби і, широко посміхнувшись, зробив два кроки до пульта управління і нажавши на кнопку. В моїх очах різко потемніло.
Кілька років потому. Виявилося, що я був створений у деякій секретній лабораторії, що займалася питанням створення клонів з ментальними здібностями. Керував цією лабораторією професор Крейвен.
Спочатку вчений був мною задоволений, оскільки я був першим стабільним його результатом. Мені кололи якусь сироватку, яка мала б давати їм контроль над моїми можливостями. Але мої здібності ніяк не проявлялися і це дуже засмучувало Креєвена. Ті ж люди, які вклали у цей проект мільйони кредитів, були просто в гніві.
Під час різних дослідів я мав вільний доступ до деяких файлів лабораторії, зокрема до книг. Особливо ж мене зацікавили фентезійні книги про «Варкрафт», «Гру престолів», «Відьмак»… Хоча й інші книги були мені цікаві. Хотілося б відзначити такий твір, як «Старий і море», що вразив мене і подарував позитивні емоції.
Втім, я цікавився не тільки книгами. Мені хотів знати що це за лабораторія і чи існує життя поза нею. Інформацію я здобував з комп’ютера та з розмов лаборантів, вчених і охоронців. Хоча охоронці не дуже хотіли відповідати на мої запитання і частіше за все вони віджартовувалися, або ігнорували мене, дивлячись з під лоба. Помітно було, що вони зневажали мене, хоча я не розумів чому. Мабуть таке відбувалося через те, що я був не такий, як інший, я був мутантом.
Через невеликий проміжок часу я дізнався від професора Крейвена, що не зможу більше бути корисним і замовники наказали ліквідувати мене. Я не міг нічого зрозуміти… Чому мене хочуть вбити? Після невеликої паузи я запитав у Доктор:
- Чому мене хочуть знищити? Що я зробив такого, що заслужив на смерть?
- Ти всього лише всього лиш клон, який був створений мною. Ти став першим стабільним результатом. Ти плід науки, ти моє творіння і я не позволю тебе знищити. – промовив мій творець.
Я зрозумів, що Крейвен переконає залишити мені життя принаймні на деякий період часу. Але чи на довго? Також професор наголосив, що з моєї ДНК буде створено інших клонів. Так я став помічником професора у лабораторії. У нього була нова ідея як можна клонувати людину і надати їй ментальних здібностей.
Одначе, тривалі місяці наших праць, нажаль, не приносили результатів. Клони божеволіли або помирали від жахливого болю. Їхні крики доносилися не тільки на цілу лабораторію, але і за її межі. Вони не могли контролювати свої здібності - сироватки були занадто слабкі. Місцеві охоронці назвали лабораторію «палатою мучеників».
Стало зрозуміло, що потрібно було винайти нову сироватку, значно сильнішу за попередні. Минали дні, тижні, місяці, все йшло своїм шляхом. Доктор Крейвен проводив дні та ночі над дослідами, майже не їв і не спав. Мені так здавалося, що він збожеволів за цей час.
Сьогоднішній день був звичайним. Вставши зранку, я з’їв яєчню беконом. Раптом двері в мою кімнату відчинилися. На порозі стояв професор Крейвен. Очі його горіли божевільним вогнем. Подивившись на мене він сказав охоронцям:
- Схопіть його і тягніть в лабораторію!
Все сталося дуже швидко: двоє охоронців схопили мене за руки і потягли. Я намагався пручатися, але все марно. І тоді я зрозумів, що за цей довгий час професор збожеволів. Мене тягнули білими коридорами до тієї кімнати де мене колись створили.
Доходячи до цього кабінету, я здійснив спробу вирватися ще раз. Мені вдалося вирвати одну руку коли охоронець відкривав двері кабінету своєю карткою і, тим самим, на мить послабив хватку. Зжавши свою руку в кулак, я вдарив другого охоронця у щелепу. Він ледве втримався на ногах, але другий удар повністю повалив його на землю. Не втрачаючи моменту я зразу ж побіг в кінець коридору. Не знаю, що зі мною сталося. Я знав, що втекти мені не вдасться, адже головний вихід дуже добре охоронявся і відкрити його можна лишень через спеціальну ключ-карту, або ж з головної кімнати лабораторії. «Це мабуть був інстинкт самозбереження» - подумав я. Мені не хотілося вертатися назад у той кабінет, звідти завжди були чутні нелюдські крики, ніби хтось когось там катував. Ніхто не знав що там за дверима, а доступ мали лише професор Крейвен, начальник охорони та декілька довірених осіб. Можна було тільки здогадуватися, які творяться там звірства.
Задумавшись і втратив деяку уважність, я відчув, що щось увійшло в мою шкіру на шиї. Потягнувши руку до того місця, я намацав невеликий дротик. Було зрозуміло, що це снодійне. В голові різко запаморочилося і я впав на землю.
Проснувшись я відчув, що прикутий до операційного столу. Руки і ноги були прив`язані, я навіть не міг поворухнутися, але лишень марно крутити головою. Взявши себе в руки, я почув, як два якісь голоси говорили щось про лабораторію. Я бачив, що один з них був охоронець, а інший знаходився поза полем зору. Але чомусь мені здавалося, що це був професор.
- Ти чув про те, що наш проект буде закритий, а нашу лабораторію знищено? – сказав охоронець.
- Про це вже поговорює вся лабораторія, а також що нам не дають грошей для розвитку проекту. Лише Крейвен вірить в те, що в нього вийде зробити клона з ментальними здібностями. Наївний божевільний дурень! – відповів інший
- Отже, ти знаєш, що нам було наказано ліквідувати всіх вчених, які мають, хоть якусь інформацію про це місце та знищити всі файли, що стосуються проекту? - суворо спитав перший.
Все-таки я помилився і тут вівся діалог між двома охоронцями.
- Я простирчав у цій лабораторії більше 5 років, мої сім`я та діти не бачили мене вже дуже довгий час. Нарешті я зможу вернутися додому і забути все, що сталося у цій будівлі, як страшний сон. А щодо Крейвена, то хай котиться у пекло, де йому і місце. - відповів другий.
- Цілком з тобою згоден. - сказав перший охоронець. - Ми на цій богом забутій планеті занадто довго. І лише через одного божевільного, який мордує бідолах для своїх цілей. Зачистка почнеться завтра, передай всім нашим.
- Так точно! - відрапортував другий.
Після цих слів, обидва направилися до виходу. Можна було сказати, що цій лабораторії і цьому кошмару настане кінець. Але мене мучило одне дуже важливе запитання: що вони зроблять зі мною? Відповідь напрошувалася сама собою - мене буде знищено як доказ того, що тут сталося.
І я лишився наодинці зі своїми думками. Я знав, що вибір у мене невеликий. Мене або знищать солдати, або я сконаю від експериментів. Важко зітхнувши мені лишень потрібно було прийняти все, як є. Одначе, як виявилося, у долі були на мене дещо інші плани. Я закрив очі і заснув.
Довго спати мені не довелося. Мене збудила рука професора, який промовив до мене:
- Пам’ятаєш той препарат, який ти мені приніс - зовсім безневинний, свого роду знеболювальне, яке містить «Кантронід»?
Я мовчки кивнув.
- Так от, на цій планеті, я знайшов рослину, яка в поєднанні з цим препаратом зробить з тебе надлюдину! Я витратив 20 років на те, щоб найти відповідь на своє запитання - «Як створити клона з ментальними здібностями» - а відповідь була просто переді мною. - вигукнув він.
Заїкаючись я промовив
- Ти божевільний, який не зупиниться ні перед чим, щоб досягнути своєї мети! Скільки ж людей ти тут нещадно катував? Скільки померло від нестерпного болю?
- Це всього лиш клони, засіб, для досягнення мети! Вони не люди!
- Клони також люди і мають право на життя! Ти не в праві вирішувати кому жити, а кому ні.
- Ні, лише я й маю таке право! Я їхній творець! Вони повинні мені поклонятися як богу! Якби не я, вони б взагалі на світ не з’явилися! - прокричав професор.
Після невеликої паузи. Він подивився на мене своїми схибленими очима і сказав уже спокійним холодним голосом:
- Тобі страшно?
Я відповів:
- Звичайно мені страшно! Хіба всі твої попередні невдачі нічому тебе не навчили?
- Не хвилюйся, ти будеш в безпеці в руках свого творця.
Чомусь ці слова не заспокоїли мене, а навпаки, викликали ще більшу паніку. Я вже морально підготувався до своєї неминучої смерті. Мені не хотілося вірити, що це стається саме зі мною. Здавалося, що це всього лише страшний сон, я скоро прокинуся і забуду це жахіття. Я сподівався, що Крейвен все перебільшує - він не створив нову сироватку і я не помру мучинецькою смертю.
Взявши капельницю професор прикріпив її до мого ліжка і ввів катетер мені у вену. Спочатку я нічого не відчував і навіть зрадів цьому. Але через декілька хвилин почалося поколювання в очах і в пальцях. Потім я відчув різкий нестерпний біль по всьому тілу. Біль був нестерпний! Я кричав, бився в конвульсіях і благав, щоб він зупинився. Але Крейвен залізним поглядом дивився на все це. Я зрозумів, що в нього не лишилося ні каплі людяності. Я проклинав його всім чим міг, але глибоко в душі я розумів, що він хвора людина. Мені навіть стало шкода його в деякій мірі.
Від лютого болю я знепритомнів. Мені привиділася дивна галюцинація. А може то була не галюцинація, а уламок минулого…
…Одного разу в лабораторії, коли професор був людиною, яка посміхалася і розповідала дуже цікаві історію про те, що є за нашими стінами (отже можна було зробити висновок про те, що існує світ за лабораторією, що існують мільярди живих істот, а також мільйони красивих систем і планет), після чергової історії я йшов до своєї кімнати, щоб лягти спати. Моя дорога пролягала через кабінет, в якому мене створили. Мені завжди було цікаво, що там коїться. Чувся звідти якийсь гуркіт і чиїсь голоси, але я не міг чітко розібрати, про що там говориться. Приставивши вухо до металевих дверей, мені почулася лишень одна фраза, яку сказав чоловік: “Тримайте його». Після цих слів, двері широко відчинилися, звідти вибіг чоловік і ніс до носу зіткнувся зі мною... Я дивився у дзеркало - він був точною копією мене. Він хотів побігти далі, втекти звідси, але двоє охоронців блискавично схопили його і потягли назад. Він дивився на мене благаючими очима і благав:
- Допоможи!
Я втратив дар мови. Я не міг нічогісінько сказати. Я не розумів, що зі мною сталося. Тим часом незнайомця затягли до кімнати і прикували до ліжка. В цей же ж час професор підбіг до мене і вигукнув:
- Заберіть його звідси, він не має цього бачити!
Злякавшись, я побіг до своєї кімнати і закрився на ключ. Я розмірковував, що ж це сталося зі мною сьогодні? Через декілька хвилин до мене зайшов професор Крейвен. Він був похмурим і злим:
- Ти не мав цього бачити! Я ж тобі говорив - ніколи не заглядай туди! Ти маєш забути це все, я переселю тебе, в іншу кімнату! – гаркнув він на мене
Після цих слів він вийшов. А я все не міг збагнути, що ж то було? На наступний ранок мене обмежили у пересуванні та поставили вартового. Після цих подій професор Крейвен змінився як людина - він став черствим, похмурим, злим, дратівливим, завжди кричав на когось зі своїх підлеглих, не міг знайти собі місця. Я ніколи не бачив його таким. Але, мабуть, це була перша сходинка до його божевілля…
…Відкривши очі, я далі лежав на операційному столі. Моє тіло просто палало! А він, дивлячись на мене кам`яним поглядом, не проявляв ніяких ознак співчуття. Я не міг навіть хоча б щось сказати, лишень було чути тихий писк. Мене переповняли біль та гнів. Я хотів, щоб професор помер. І за цей короткий час мій погляд змінився з благаючого на гнівний. Я відчув, що знову непритомнію….
…Незабаром після минулої пригоди я гуляв коридорами нашої будівлі. В одній із кімнат було видно дивні речі. Спочатку я побачив багато пробірок з назвами різними хвороб. Я знав їх, я читав про них у книжках. Це недуги на які хворіли люди і інші істоти зі всіх систем. Я зрозумів, що науковці шукають альтернативні методи лікування цих смертельних і не дуже хвороб. Також там були присутні записи. Включивши одну із них я побачив, як професор Крейвен розказує про результати лікування Галактичної чуми. Він говорив: «Це науковий прорив, у нас є позитивний результат, антибіотик «А», синтезує велику кількість мікроорганізмів, які не дають розмножуватися інфекції, а також швидко вбивають бактерії Чуми! Це увійде в історію!». На цьому запис закінчився. Я не підозрював, що тут зі мною може статися щось погане. Я ще трішки побродив по кімнаті і помітив, що починаю задихатися. В очах темніло, я немов п`яний прямував до виходу, задишка ставала все сильнішою і сильнішою. Ледве відкривши двері, я рачки виліз з цієї кімнати і поповз далі по коридору. Мені пощастило – я швидко наткнувся на медиків, які зразу ж зрозуміли, що зі мною щось не так. Вони взяли мене і понесли до госпіталю. Я в думках казав собі: «не закривай очі», «ні в якому разі не закривай очі», «я маю триматися». Таке враження склалося, що коли я знепритомнію, то для мене все закінчиться. Вони зрозуміли, що я вийшов з кімнати де проводяться досліди різних вірусів і я заразився Галактичною чумою. Мене відправили в ізольовану палату, тому що боялися, що я можу когось нікого заразити. Наді мною працювали люди у білих скафандрах, даючи мені прототип препарату «А», хоча він не був випробуваний ні разу на людині. Професор Крейвен не міг допустити, щоб я помер. Не через те, що я мав наукову цінність, а через те, що це було любов творця до створеної істоти. Свого роду, любов батька до дитини.
Це були найнудніші дні у моєму житті. Я пролежав в боксі майже тиждень. Професор дивився на мене неначе статуя, не відходячи ні на крок. Після виходу з ізольованої палати, я дізнався, що Крейвен знищив ту кімнату з дослідами, посилаючись на те, що експерименти є небезпечними і можуть нас знищити. Це була маячня і я не розумів навіщо він руйнує те, у чому досяг успіху. Лише значно пізніше я зрозумів, що він хотів зробити цим вчинком.
Я був його гарантією. Він поводився зі мною, як з трирічною дитиною. Можна сказати, що він слідкував, щоб я не пхав пальці в розетку, а також не міг поранитися об якийсь гострий кут. Це був другий крок до його божевілля. Він знав, що я – це ключ до його головної мети.
Після цих подій мене перенесло до того моменту, коли я зустрівся з дуже дивними дослідами у нашій лабораторній. Крейвен був уже достатньо божевільним. Він створював також сироватку, яка б давала змогу маніпулювати іншими людьми.
Оскільки мене закрили у своїй кімнаті, довелося використати вентиляцію для того, щоб проникнути на головні коридори нашої будівлі. Я виріс тут, а мій фізичний і психологічний розвиток був у 2 рази швидшим, ніж у простих людей. Вийшовши у коридор, я попрямував до кімнати у якій, за моїми припущеннями, проводяться нові експерименти. Раптово я почув кроки, що наближалися. Я не розгубився і швидко заліз назад у вентиляцію. Це були два охоронці, які йшли на нічне чергування до головної кімнати лабораторії.
Після того як вони пішли, я попрямував до дверей. При наближення до дверей вони беззвучно відкрилися. Я побачив, що за пультом працює якісь один вчений. Він начебто відчув, що за ними, хтось слідкує. Він рвучко обернувся і я заледве встиг сховався за найближчим пультом. Було видно, що він працює над чимось великим, котре лежало у великій колбі з рідиною. Колба була розташована в центрі кімнати і запаяна зверху. До неї було прикріплено багато трубок, які проникали в істоту. Також було важко не помітити, дві великі ємності з рідиною, яка через трубки спрямовувалася до тіла.
Хотілося розгледіти цього гіганта поближче. Через декілька хвилин мені пощастило, що вчений відлучився на декілька хвилин. Я підійшов поближче, щоб роздивитися те, що знаходиться у колбі. Хоча воно було велетенське і потворне, на спині був великий круглий горб, лице було спотворене, а все тіло було покрите шрамами, все ще можна було зробити висновок, що ця істота була колись гуманоїдом. Раптово ця потвора відкрила свої очі і, подивившись на мене, підплила ближче та щось ричала. Одначе звуку не було чути, а лишень невеликі бульбашки піднімалися догори. Я, перелякавшись, відійшов від колби, обійшов її і попрямував до наступної кімнати.
Відкривши двері, я побачив двох вчених, які про щось розмовляли. Мені одразу стало цікаво, про що. Я підійшов поближче і виразно почув, їх розмову.
- Сьогодні ще один бідолаха сконав. Репетував так голосно, що в житті ще такого не чув - сказав перший.
Другий йому відповів:
- Коли вже закінчиться все це! Я на таке не підписувався! Нам сказали, що ми будемо працювати у цивільній лабораторії і заради загального блага.
- Ми в цій будівлі, як піддослідні щури., Як ти гадаєш, коли у Крейвена не залишиться більше клонів на кому він свої експерименти буде проводити?
- Ти правий, нам залишається надіятися лишень, що нас розформують до того, як це станеться. Зараз же залишається лишень молитися.
- Бачив нового охоронця, того, що маску носить? Очі в нього пусті, а половина обличчя знівечене. Кажуть, що обгорів, але я в це не вірю. Мабуть препарат так подіяв. Скоро ми всі тут безмозкими станемо, але є один нюанс - цей препарат на клонів не діє.
- Нам потрібно повертатися до роботи, бо зараз нам дадуть доброго прочухана.
Після цих слів вони вийшли. Я зрозумів, що не я один у цій пастці. Що вчені - такі ж невільники і не можуть покинути цю лабораторію. Це була просто тюрма в якій немає жодної ніякої надії на те, щоб вибратися. Професор Крейвен настільки збожеволів, що тепер хоче контролювати розуми всіх людей…
…Очі побачили світло і через декілька хвилин я опритомнів. Треба було зауважити, що біль зменшився у декілька разів. Я не знав чи добре це, чи погано, але з самих ранніх літ я дуже боявся болю. Втім, можливо мені тільки здається, що біль стих, а насправді мій організм уже звик до нього. Я спробував вирватися з ліжка рухаючи руками, але для цього мені знадобилося дуже багато зусиль. Я розумів, що був знесилений. Очі злипалися і мені не залишалося іншого вибору, як погрузитися знову у сон…
…На цей раз мій мозок мене відніс у недалеке минуле. Після останніх подій я вирішив, що маю дізнатися досконально, що діється у цій лабораторії. Відповідь напрошувалася сама собою - мені потрібно було йти в кімнату, куди зводили маленьких дівчат. Я раніше ніколи не бачив дітей. Я задавався запитанням, для чого вони тут? Для якої мети вони служать? Хоча до мене і приходили думки, що мені не варто цього знати, але щось мені підказувало, що потрібно робити саме так, і ніяк інакше. І тому всі сумніви я зразу ж відкинув.
Коли почалася нічна зміна я тихенько покинув свої покої і нечутними кроками пішов до дверей, де я бачив маленьку дівчинку. Я йшов не більше декількох хвилин. Раптово я побачив як двоє людей щось дивляться на панель. Зрозуміло було, що вони щось ремонтують, отже вони з ремонтних бригад. Притулившись до стіни спиною, я непомітно прослизнув повз них. Хвала богам, що вони були дуже зайняті роботою і не почули, як я прошмигнув повз них.
Ще декілька хвилин я йшов довгими одноманітними коридорами і нарешті дійшов до цілі. Відкривши двері і просуваючись вперед моїм очам відкрилася дивна картина. Вчені та охорона були у дивних шоломах і працювали за пультами з якимись пробірками. Збоку у великих капсулах я побачив маленьких дівчат, але вони не були такими, якими їх я бачив раніше - з них нібито висмоктали усі людські емоції, а очі у них світилися яскравим жовтим кольором.
Так як тут було дуже мало охоронців - лише двоє, які дрімали на постах, а вчені були зайняті своїми справами - я непомітно потрапив у наступну кімнату. Це навряд чи можна було назвати апартаментами чи лабораторією, скоріш всього це була якась тюрма.
Черговий охоронець дрімав за пультом управління камерами. Пройшовши далі я побачив, як маленькі дівчата сиділи у камерах і дивилися у підлогу. Коли вони почули мої кроки, то відразу ж усі підбігли до силового поля, яке утримувало їх. Вони дивилися на мене своїми палаючими очима.
Просуваючись дальше по цій тюрмі я наткнувся на ще одні двері. Відчинив їх, і моїм очам відкрилася жахлива картина - двоє лаборантів робили експерименти над якоюсь дівчинкою всередині якоїсь кімнати. Вона була прикута до стільця, а з її спини стирчав якийсь механізм, який помпував у неї жовту рідину, а зверху за склом стояв професор Крейвен та спостерігаючи за стражданням дівчинки.
Я щось відчув у своїх думках ніби хтось заліз мені у голову. Я почув крик, що розривав душу на частини. Я схопився за серце і впав на одне коліно. Мені було не зрозуміло, що тільки-що зі мною сталося. Віддихавшись, я зрозумів, що мені потрібно повернути назад. Але хтось в моїх думках заговорив до мене тонким дитячим голосом:
- Він один із них, він підлягає знищенню.
Я думав, що божеволію.
-Ні, він не такий, як вони, він не прийшов знищити нас, його ведуть знання, він прагне знати що тут діється, він може спасти нас. - заговорив другий голос.
- Він не здійснює убивств, він хоче допомогти. - промовив третій голос.
- Ми знищуємо його свою присутністю в його голові. Ми маємо надати йому інформацію про нас. Він заради цього прийшов сюди ризикуючи своїм життям. - зауважив другий голос.
- Він має знати хто ми. - промовив третій глос.
- Ми – це маленькі сестрички. Нас тримають тут проти нашої волі, ми хочемо вибратися звідси, нам немає місця у цій будівлі, ми прагнемо свободи, як і ти. Нас було створено за допомогою рідкісного матеріалу з цієї планети. Цих нещасних створінь було використано проти їхньої волі. Той хто це зробив має заплатити! ми відчуваємо біль, який їх роздирає. Ні одна душа не зможе зрозуміти, що це. Ти скоро зрозумієш все, бо твоя душа є чистою. - Сказавши перший голос, і зник зі всіма іншими.
Я нічого не зміг зрозуміти, що мені сказали ці створіння. Але я бачив це ясно, як божий день. Професора Крейвена потрібно зупинити. Вертаючись назад у так звану тюрму, в очах цих маленьких сестричок можна було побачити доброту та надію, що вони звідси виберуться завдяки мені, але я і гадки не мав, як я їх можу врятувати. Повернувшись у свою каюту я заснув міцним сном. На ранок за мною прийшли…
…Після останньої галюцинації я прийшов у себе. Я знаходився все у тій же лабораторії. Але треба було зауважити, що біль був незначним, а моє тіло все нило, як від тортур. Також професор був дуже схвильований і метушився туди-сюди. Я не міг зрозуміти в чому справа.
Раптом у лабораторію увірвалося троє чоловік. Двоє з них які були чи то військові чи то охоронці, але форма у них була іншою. А третій був у дивному плащі і у масці. Мені було зрозуміло, що настав той день, коли за всі вчинки і експерименти Крейвен отримає по заслугах. Він не міг допустити закриття проекту, він знав, що я є єдиним шансом, щоб спасти проект і тому він використав свій головний козир.
Не знаю, на що він сподівався після стількох невдач, але було ясно, що я єдина вціліла істота після його експериментів. Несподівано професор підбіг до мого ліжка, став біля нього навколішки і пошепки промовив сам до себе:
- Вони не заберуть мої досягнення, вони не можуть забрати його.
Після цих слів чоловік у масці сказав:
- Крейвен, все скінчено, ми припинили фінансування.
- НІ!!! – з трудом викрикнув професор. - Ви не можете закрити справу всього мого життя.
- Відійди, Крейвен, і ніхто не постраждає. Ми маємо знищити всі зразки і всі звірства які були вчинені тобою.
- Я не дам вам зруйнувати те, над чим працюю все життя!! -
стрибнувши на панель професор спробував включити навколо чужинців силове поле. Йому не вдалося. Пролунав постріл і Крейвен впав.
Тим часом я вже не відчував ніякого болю, а навпаки - в мені заграла злість! Я відчував величезну силу. Напружившись, я вирвався із ліжка до якого я був прив’язаний. Солдати здригнулися, а той, що в масці, вибіг за двері і кудись зник.
Сконцентрувавшись, я направив потік своїх думок на солдатів і махнув рукою. Несподівано матеріалізувався вихор, який розірвав солдатів на шматки, а у дверях з’явилася хороша вм’ятина.
Я підійшовши до професора Крейвена
- Бачу… що мої досліди… і моя робота… не були марними… - ледве прошепотів він. - Ти те, що я створив…. я пишаюся тобою…. і тим ким ти став. – його очі закрилися назавжди
Так, професор був божевільним. Він нічого не бачив, крім своєї роботи і вірив лише у свій проект. Однак разом з тим мені стало зрозуміло: «Краще вірити у щось, ніж взагалі ні в що не вірити». Істота, яка ні в що не вірить, стає просто овочем. Але завжди потрібно думати про наслідки твоїх вчинків. Крейвен не задумувався над цим, він хотів будь-яким способом досягти своєї мети і, зрештою, досяг її, але він вибрав жахливі методи для здійснення своїх мрій. І наслідки, які залишилися, знищили його.
Після цих думок я вирішив знайти людину у масці, яка могла дати відповіді на мої питання. Але спочатку потрібно вибиратися з цієї лабораторії, мені немає більше тут нічого робити. Напруживши розум, я створив ще один вихор і виламав двері. Результатом цього було ввімкнення базерів тривоги і у динаміках пролунало: «Пацієнт намагається втекти з Відсіку «A».
Я швидко вибіг у коридор. Після недовгої біготні і сутичок між мною та охоронцями я відкрив у собі здібність переміщати предмети за допомогою силою думки – телекінез. Щоб дізнатися де сховалася людину у масці мені потрібно було потрапити в головний корпус. Найефективнішим шляхом туди потрапити були вентиляційні труби, оскільки в коридорах знаходилася велика кількість охоронців та автоматичних турелей.
Залізши у вентиляцію я повз довгими трубами і так як я користувався ними і раніше, то особливих труднощів для того, щоб знайти дорогу в центральний корпус не було. Діставшись до цілі, я з великою обережністю і відкривав двері. Через маленьку щілину можна було побачити, що охоронці заблокували всі входи до центрального корпусу та також вимкнули головне джерело енергії, яке живило всі системи. Можна було зробити висновок, що між охоронцями і цими новими військовими були сутички. Мабуть, ті, хто створив цю лабораторію, хочуть знищити кожного свідка.
Через щілину мені добре було видно двох солдат та одну турель. Оцінивши ситуацію я різко вистрибнувши з вентиляційної труби і пустив, на всяк випадок, два вітряні вихори. Оскільки другий вихор був спонтанний, один з охоронців встиг відскочити. Втім, від телекінезу йому заховатися не вдалося – важкий контейнер рухнув прямо на голову. Я поспішив включити внутрішні сенсори, так як мені потрібно знайти людину у масці.
У мене було мало часу - червоні бійці могли з’явитися будь-якої миті. Я сів за пульт і швиденько почав сканувати лабораторію одночасно розмірковуючи про те, де б міг сховатися цей невідомий чоловік.
Тим часом двері вже трохи піднялися і я міг бачити ноги цих червоних військових. Я зірвався з місця та за допомогою телекінезу спробував опустити двері у початкове положення, але вони були дуже важкими. До завершення повного сканування залишалося декілька хвилин. Я напружив усі свої сили і це принесло результати. Мені вдалося виграти стільки часу, скільки було потрібно.
Розслабившись і відпустивши двері, я впав на одне коліно. Важко видихнувши, я побачив потрібні дані з сенсорів. Так як мені більше нічого не потрібно було в цій кімнаті, я швиденько сховався у вентиляцію. Через декілька секунд до кімнати увірвалася дюжина червоних людей. Вони зрозуміли, що тут хтось уже побував. Командуючий вигукнув:
- Найдіть мені того хто убив цих охоронців

Солдати відразу ж побігли виконувати його наказ. А четверо з них лишилося, в центральному центрі, для того щоб координувати інших. І полагодити систему.

Опинившись знову у вентиляційній трубі, я попрямував до схованки людини у масці. Він сховався у найнадійнішому місці лабораторії - «М’ясорубці». Дістатися до нього напряму було неможливо, але він не чекає мене через вентиляцію.
Раптом я згадав, що на сенсорах було видно бластерний вогонь у секторі 8. Я завмер місці - ж той самий сектор у якому я зустрів тих маленьких сестричок! Мабуть ці люди вже знищили всіх охоронців. Переді мною був вибір: врятувати маленьких істот, які пережили жорстокі експерименти Крейвена, або знайти цього чоловіка і мати відповіді на всі запитання, які мене мучать.
Якщо якщо я піду рятувати маленьких сестричок, то інженери встигнуть полагодити систему живлення і невідомий чоловік втече. Не знаю чому, але я стрімко попрямував до незнайомця. Це він винен у цьому всьому, він створив цей проект! Якщо його ліквідувати, він більше не буде знищувати невинних людей і творити звірства. Після недовгих повзань, я виліз прямісінько в кабінет де сидів чоловік у масці з двома охоронцями. Для них моя поява була справжньою несподіванкою. Використавши телекінез, я оглушив охоронців. І ще одним помахом руки – і труба вдарила чоловіка в масці. Я підійшов до нього.
- Навіщо вам було створювати людину з ментальними здібностями?
- Ми хотіли створити армію надзвичайних людей з якими здобули б владу на своїй планеті. Це було така можливість, а ти все зіпсував! – відповів він.
- Лише жага влади? Влада варта життя стількох людей? - гнівно спитав я.
- Ти б не запитував, якби розумів чого ми намагаємося досягти. Наша планета погрузла в корупції… у революціях… війнах. Ми могли б покласти край цьому всьому і подарувати їй… довгоочікуваний… мир…
Після цих слів він закрив свої очі і більше не поворухнувся.
Коли в лабораторії включилося освітлення, я несподівано згадав про маленьких сестричок. Вибігши з «М’ясорубки» і розкидаючи бойовиків я швидким темпом прямував до сектора 8. "Я встигну,я зможу їх спасти,ще не все втрачено" – промовляв я сам до себе. Забігши у знайоме місце - "тюрму" - моєму погляду відкрилася страшна картина: один із цих людей приставив прямо до лоба однієї з дівчат свою гвинтівку. Я вже сконцентрувався і хотів випустити вітряний вихор, але було занадто пізно - постріл розніс голову дівчинки на шматки.
Я не міг у це повірити! Щось ніби вмерло в мені, частинка душі покинуло моє тіло. Я почав картати себе. Я міг допомогти їм, вони не мали померти, як тварини на скотобійні.
Пройшовши далі, я побачив багато трупів цих маленьких створінь. Одне з тіл було повернуте до мене і нібито дивилося на мене своїми наляканими карими оченятами. Цікаве було те, що коли сестра умирає то дивне освітлення їх очей зникає. В цьому всьому був винен лишень я! Погнавшись за відповідями, я практично власноруч убив їх! Я вчинив егоїстично, я мав можливість їх врятувати - і я нею не скористався нею! Те, що я бачив зараз – було жорстоким покаранням за мій вибір.
Мені потрібно було продовжувати свій шлях. Вчиненого вже не вернути, але цей урок буде все життя. Зібравшись з думками я опанував себе. Мені потрібно покинути це місце і я попрямував до виходу із будівлі. Професор Крейвен, щось говорив про спонсорів, отже є і інші люди у масках. Перш за все, потрібно вибиратися з цієї планети.
За межами будівлі було дуже холодно, а снігу було скільки сягне око.
Я опанував ще одну здібність - силою думки відправити людину у льодяну колбу. Оглянувшись навкруги, я помітив, що недалеко від мене розташований корабель і поспіхом пішов до нього. На щастя нікого біля корабля не було. Зайшовши туди і знайшовши командний рубку, я спробував щось натиснути, але це було безрезультатно. «Потрібно було прочитати хоча б одну книгу про пілотування кораблів» - подумав я.
Раптом якась людина вийшла з каюти. Я спочатку не зауважив, що це була дівчина. Вона була невеликого зросту, худорлява, мала довге світле-русяве пряме волосся, блакитні очі та тонкі губи.
Вона здивовано подивилася на мене і стрибнувши за найближчий пульт хотіла навкруг мене створити силове поле, але я її відштовхнув легеньким імпульсом.
- Спокійно.... – встиг лише промовити я, як в мене полетів датпад. Вслід за ним полетіла кружка, потім ще одна… Я заледве встигав ухилився, намагавючись їй все пояснити, але вона не слухала.
Незабаром «снаряди» закінчилися. Я миттєво зреагував і зловив її руки. Вона не розгубилася і зі всієї сили вдарила мене по нозі своєю ногою. Я відступив на крок і одразу ж отримав цілу серію ударів - ногою у стегно, кулаком у живіт і щелепу. Я впав на пульт управління і, коли вона в замахнулася для чергового удару, телекінезом припечатав її до палуби. Цим мені вдалося виграти декілька дорогоцінних секунд за які я відновив свою рівновагу.
Я спробував ще раз заговорити до неї, але марно. Вона стрибнула до мене і намагалася вдарити ногою в пах, але я встиг зловити її ногу. І тут же удар лівою зламав мені ніс. Я розлютився, відступив назад і створив вихор, який повинен був розмазати мою супротивницю по стінах корабля, але вона змістилася з лінії атаки і вихор лише залишив вм’ятину в стіні. Ухилившись від моєї атаки дівчина опинилася у мене за спиною і вдарила під коліно, я втратив рівновагу. Намагаючись не впасти я змахнув руками і інстинктивно вхопився за край її куртки. Від падіння це мене не вберегло, але збило дівчині наступну атаку, так як я її шарпнув униз вона втратила рівновагу, і майже не впала на мене.
Я не став марнувати такого шансу. З лежачого положення підніжкою вклав її на підлогу і, перекотившись, притиснув своїм тілом до підлоги чим позбавив її можливості пручатися.
І тут вона заговорила:
- Хто ти в біса такий? Що тобі потрібно від мене? - гнівним голосом запитала вона.
- Я не завдам тобі ніякої шкоди, – промовив я. - Мені потрібно лише покинути цю кляту планету.
- То ти з місцевого населення? Якого ж чорта ти тоді проник на мій корабель? Міг би зв’язатися зі мною!
«Місцеве населення? Я навіть не знав, що на цій планеті проживає хтось крім тих, що були в лабораторії» - подумав я.
- Ні, я всього лиш експеримент, який вирвався на свободу з тієї триклятої лабораторії. Будь ласка, відвези мене подалі звідси.
Гнів у її очах погас. Я відчув, що вона допоможе мені. Вона відповіла:
- Добре, я допоможу тобі, але спочатку може відпустиш мене?
Ми підвелися. Вона сіла до крісла пілота, натиснула комбінацію якихось клавіш і ми злетіли. А на піджаку у неї було написано «лейтенант Антоніна Джонс».
Після того, як ми покинули атмосферу планети рубці пролунали попереджувальні сигнали. Дівчина подивилася на один з дисплеїв, а потім обернулася до мене. Її обличчя було невдоволеним та занепокоєним. Вона сказала:
- Сканери показують, що нас переслідують два військових кораблі, які піднялися з планети. І ще три йдуть курсом на перехоплення.
- Сподіваюся ми від них відірвемося? – запитав я злякано.
- Нам потрібно вичислити координати точки переходу у гіперпростір. Це потребує деякого часу.
- А хіба ми не можемо перейти у гіперпростір прямо зараз? – з подивом спитав я.
- Без координат нас розірве на шматки! - грізно відповіла дівчина.
Ткнула мене носом в монітор і сказала:
- Слідкуй показами сенсорів і повідом щойно у нас приціляться.
Я мовчки кивнув.
Екіпажі у переслідувачів, видно, були найвищого класу, оскільки на прицілювання їм не знадобилося багато часу, про що я й доповів через кілька хвилин після розпорядження. Моя, дяка богам вже колишня, супротивниця різким рухом взяла штурвал на себе виконуючи маневр ухилення. Я, не очікуючи цього, вилетів з свого крісла і добряче стукнувшись об одну зі стін, впав на підлогу. Ледве я зумів підвестися, як корабель виконав ще один маневр і я полетів в інший бік. Я вже не радий був, що взагалі сів на цей корабель з цією дівкою! Вона напевне вирішила мене остаточно добити! Але корабель вирівнявся і дівчина голосно вигукнула:
- Пристебнися, ми переходимо на швидкість світла.
Я заледве встиг кинути своє тіло у ложемент та пристебнути ремені, як мене буквально втиснуло у спинку - корабель перейшов у гіперпростір. Добре, що перевантаження при гіперстрибку триває лише кілька секунд - моє тіло дуже нило, у голові паморочилося. А ця мадемуазель бере та й запитує мене:
- Як тобі політ? Не втомився?
Ну і що їй на таке відповісти?
- Ти це… Наступного разу попереджай про подібні викрутаси, інакше я сам стрибну під постріл корабельної гармати – не так боляче буде. – нарешті знайшов я слова.
Вона посміхнулася:
- Домовилися, якщо не забуду. Іди відпочивай.
У мене не було сили ще щось сказати і я лишень кивнув.
Після декількох днів польоту я дізнався про цю дівчину дуже багато. Родом вона з Корелії. Мама працювала вчителькою. Тато був торговцем-контрабандистом, і Антоніна здійснювала, якусь місію на тій богом забутій планеті.
На кораблі з їжі були лише сухпайки, якими ми й поснідали. Це був типовий нудний день на космічному кораблі і лишень розмови з Тонею могли скоротити час польоту. Все йшло своєю чергою. Вона сиділа в кріслі пілота і витріщалася на пульт натискаючи періодично на якісь клавіші. Чи то вона корегувала наш курс, щоб ми могли дістатися швидше до пункту призначення, чи проводила діагностику систем корабля. Для мене це завжди було загадкою.
Сівши біля неї я запитав:
- Тонь, а Корелія - красива планета?
- Звичайно! Покриті красивими лісами гори, та океан, який заворожує погляд.
Я навіть уявити собі не міг цієї неймовірної краси.
- Я сподіваюся, що ти зробиш мені екскурсію.
- Ти не розумієш, вона настільки прекрасна, що залишається з тобою назавжди, навіть якщо ти був там лише один раз.
Наший невеликий діалог перебив голос комп’ютера, який доповів нам: "Кількість дюранію у пакетах дуже низький, подальший рух може викликати несправність двигуна.
- От халепа, ще цього нам не вистачало, - невдоволеним голосом промовила дівчина.
Після декількох хвилин вона додала:
- Нам потрібно знайти населену планету. Там ми зможемо поповнити запаси провізії і дюранію.
Сівши за пульт біля неї я включив сенсори дальньої дії і через дві хвилини я промовив:
- Приблизно у двадцяти хвилинах ходу звідси бачу населену планету.
- Скажи мені координати і я прокладу курс.
Тоня не знала чи протягне наш двигун ще цих 20 хвилин, але якщо він зламається, ми будемо летіти до цієї плати два з половиною роки.
Цей період ми просиділи в повній тиші, лише коли ми долітали, нас викликали з поверхні. Це був чоловік у білому вбранні і він сказав твердим строгим голосом:
- Я Джендр, голова служби безпеки 1 категорії планети Бісс. Індетифікуйте себе та назвіть ціль вашого візиту.
- Говорить капітан корабля "Жар-Птиця". Прошу дозволу на посадку. Нам потрібно декілька каністр дюранію і провізія.
- Зачекайте декілька хвилин... Місце посадки - ангар №8. Ласкаво просимо.
Після цих слів зв’язок обірвався і Тоня спрямувала корабель до планети. Коли ми увійшли у атмосферу, вона сказала мені:
- Не відходь від мене ні на крок, зараз на Біссі проявляє активність терористичне групування під назвою "Рендо". Не влізь ні в які неприємності.
Я мовчки кивнув. Приземлившись, ми вийшли з корабля. Погода була мерзенною, падав дощ та віяв холодний вітер. Антоніна вдягнула капюшон на голову і ми пішли в тунель. З лівого боку тунелю було прозоре скло, через яке можна було розгледіти красиві пейзажі цієї планети. На вході до ангару нас зустріла охорона, ми змушені були здати зброю, як нам пояснили, у зв’язку з теперішніми подіями на Бісс. Ми уже прямували до входу у місто, як раптом пролунав вибух і виникла величезна паніка. Ми вибігли на вулицю міста і мої очі побачили, як сотня людей гасили полум’я у якомусь дуже великому будинку. Я зупинився ніби вкопаний і дивився на полум’я, але дівчина взяла мене за руку і потягла вперед до міста.
Ми йшли вузькими вуличками і провулками, тому що на центральних дорога зараз було повно поліції, а Тоня не хотіла витрачати свій час на безглузді розмови з правоохоронцями. У цих провулках було багато бідних людей, які просили гроші на шматок хліба. Дівчина, вибравши з кишені декілька кредитів, кинула сліпому старцеві їх у банку. Мабуть це був прояв милосердя до цього нещасного.
Йти нам довелося недовго. Ми прийшли до крамниці яка називалася «У Джима», на вивісці якоїсь був зображений якийсь прибулець. «Мабуть це був власник крамниці» - подумав я, і хто знає, чим цей інопланетянин торгує. Ми зайшли у його магазин і зверху легенько дзенькнули металеві трубки.
Власником закладу виявився. Подивившись на мене він запитав:
- Чим можу допомогти?
Я замешкався з відповіддю і мою ситуацію врятувала Тоня:
- Піджени нам каністр 5 дюранію – відповіла вона.
Він повернувся і з щасливим поглядом сказав:
- А-а-а, мадам Антоніна! Радий бачити постійних покупців у своїй скромній лавці! Ваше замовлення буде доставлено на ваш корабель.
- Мені потрібно також, щоб ти виконав для мене особливу справу, зможеш?
- Давайте перейдемо в мій кабінет, тут забагато вух і очей.
Я хотів піти з ними, але забрак сказав мені:
- О ні, ви залишитеся тут. Це розмова лише між мною та мадам Антоніною. Краще поможіть Пауль донести каністри. Я вже хотів щось сказати, але стримався. Я знав що довіряти вона мені почне не скоро. Були такі думки підслухати їхню розмову, але я їх відкинув.
Довелося помагати молодому енергійному хлопцеві на ім’я Паулю. Він виглядав на років 16, худорлявий, невеликий, з карими очима. Жив у сім’ї простих робітників, а цей забрак був йому дядечком у якого він підробляв. Коли ми повернулись по завершенню роботи у лавку, забрак і дівчина вже завершили свою розмову і я побачив посмішку на її обличчі.
- Я бачу ти вже завершив з Дюранієм. Ну що ж нам пора йти поповняти провізію. – промовила дівчина
Я не хотів проявляти якийсь інтерес, але контролювати себе було дуже важко. Я ледве відповів байдужим тоном.
- Звичайно, нам потрібно йти за провізією.
Після цих слів я вилетів з крамниці ледь не зламавши скляні двері. На дворі вже вечоріло. Ми пройшли невеликий провулок та вийшли на центральну вулицю, на якій уже світили ліхтарики. Людей на помітно поменшало, всі боялися терористів. Так як ми витратили забагато часу у крамниці, то вже не встигали поповнити провізію і вирушили назад до корабля, щоб переночувати, а вже зранку завершити всі наші справи. Я випереджаючи дівчину на два-три кроки. Бажання спілкуватися з нею у мене не було.
Пройшовши пару метрів ми побачили, як з одного із провулкові вилетів якийсь чоловік і впав на дорогу. Тоня підбігла до мене і зупинила рукою, щоб я не зробив ніяких необдуманих вчинків.
- Я знаю, ти хочеш допомогти йому. Але не потрібно - він наркоман-інформатор. Він зробив свій вибір і розтратив своє життя. Він продасть будь-кого заради дози. - пошепки сказала вона.
- Тоді, мабуть, нам не потрібно привертати увагу до себе. – відповів я і ми заховалися у тіні
З того ж провулка вийшло двоє людей у формі і один з них не зупиняючись недбало впустив на землю маленький білий пакетик. Чоловік тремтячими руками швиденько забрав його і пошкандибав у іншу сторону.
- Чому ми не допомогли йому, він же потребував нашої допомоги - невдоволеним голосом промовив я. На що Тоня відповіла:
- Не можливо допомогти людині, яка сама цього не хоче.
- Я не розумію, поясни! Кожен заслуговує на свободу.
- Звісно, але не кожен вміє користуватися цією свободою. Дехто просто продає її за декілька кредитів.
- Тоді, що ж тоді робити?
- Таким людям не можна вірити. Сьогодні він твій друг, а завтра ти будеш гнити у камері за його доносом.
- Тоді навіщо ми його відпустили? Його потрібно ліквідувати за те, що не оцінив цей дар. - гнівним голосом заявив я.
- Ні, ти не правий. Людина має право на ще один шанс, шанс на виправлення, але завжди потрібно знати, де друга спроба була зайвою, все залежить від того, яким була перша спроба. А в деяких випадках можна дати і десятий шанс, але таке буває дуже рідко.
- Категорично не згодний з тобою, не все можна пробачити. А зрада має каратися смертю.


Ми уже підійшли до нашого корабля і, так як уже було дуже пізно, одразу ж пішли спати. Завтрашній день обіцяв бути для нас насичений - потрібно зробити дуже багато справ.
Лігши у ліжко, я довго вовтузився та ніяк не міг заснути. Піднявши голову, я побачив, що вже стукнула перша година ночі. Опустивши голову на ліжко, я тяжко зітхнув, закрив очі, і уявляв собі місто на Корелії, про яке мені розказувала моя прекрасна супутниця.
Через декілька хвилин я заснув. Все було чудово, я гуляв чистими вулицями, сидів у прекрасних садах, де співали пташки і навіть виліз на одне з них. З дерева я міг бачити весь сад - це було неймовірно. Я зібрав невеличкий букет для того, щоб подарувати його Антоніні. заворожував архітектурою своїх будинків. Крім того вони були розмальовані різними кольорами і це дуже радувало око. Так як планета знаходилася на перетині торгових шляхів, тут було безліч туристів. Я ніс свій невеличкий букет до Тоні, але раптом помітив, що в одного із будинків двері були якісь інакші, не вписувалися у загальну картину. Я вельми обережно підійшов до них і з підозрою подивився. Щось тягло відкрити їх. Я простяг руку до пульта, але відсмикнув, немов обпікшись. Трохи подумавши, я твердо вирішив, що мені потрібно подивитися, що знаходиться за цими дверми. Я відчинив двері і зайшов туди. Всередині не було нічого особливого і я вже хотів вернутися назад, але двері не відчинялися. Кімната поступово зникала. Я повертався назад у минуле, у ту прокляту лабораторію, а саме в командний центр. Навкруги було повно трупів охоронців, а один з них кудись повз без ніг. Картина була страшна, я зразу ж побіг туди де б мали бути «Маленькі сестри». Не знаю чому сюди, але ноги самі мене несли. Зайшовши туди, я побачив, як вони стояли, а люди а червоній формі націлили на них свою зброю. Я хотів щось зробити та не зміг. Моє тіло паралізувало. Я не міг на це дивитися і відвів погляд. Та це не допомогло мені позбутися їх криків. Я. Не. Міг. Їм. Допомогти. Коли останній військовий вийшов, я забіг туди з надією знайти хоч когось живого, а побачив лише трупи. Я впав на коліна біля них та заплющив очі. Крик розпачу вже готовий був зірватися з моїх уст, та раптом до мене доторкнулися якісь руки. Це були руки ти маленьких дівчат, але чомусь вони була дуже холодна. Вони нібито всі повернулися з того світу. І голосом, переповненим злості, закричали:
- ЧОМУ ТИ НЕ ВРЯТУВАВ НАС?
З них раптом вийшов якийсь дивний жовтий імпульс і…
…Я відкрив очі. Зрозумівши, що це був лишень сон, полегшено зітхнув. Годинник показував 7-05. У мене в запасі було ще принаймні 55 хвилин і, так як заснути я вже не зможу, то вирішив піти поснідати і заодно Тоню здивувати сніданком в ліжко. Ця думка підняла мені настрій і я забув про нічний кошмар.
Та тільки я хотів покинути свою каюту, як я почув якісь голоси і фразу: «На кухні все чисто». Кроки наближалися до моєї каюти і я сховався за дверима. У кімнату зайшли двоє і я помітив, що у них форма була не така як у поліції. Зробивши кілька кроків вони обоє повернулися до мене і націлили свої гвинтівки. Я зреагував швидко. Напруживши думки махнув рукою – і вони вже лежали на підлозі. Було очевидно, що ці двоє не останні з ким доведеться стикнутися.
Ледве я встиг змінити позицію, як в мої двері було всаджено декілька бластерних пострілів. Сконцентрувавши свої думки, я вискочив зі своєї схованки і випустив льодяні колби, які прибили ще двох бойовиків. Я зразу ж ринувся до каюти пілота, але там було порожньо. «Мабуть вона вибралася з корабля до того, коли до нас прийшли незвані гості» - з надією подумав я.
Миттєво вискочивши на вулицю я побачив високого чоловіка в чорній робі і червоному капюшоні. Однією рукою він тягнув Антоніну, руки якої були зв’язані за спиною, а в іншій тримав бластер.
Я вже хотів допомогти дівчині і напружив свій мозок щоб нейтралізувати того чоловіка. Та раптом мене збило з ніг вибухом. Нападники підірвали наш корабель. Я швидко перевернувся на спину і механічно перенаправив в іншу сторону палаючі уламки корабля, що летіли на мене. Несподівано я відчув, що від вибуху платформа почала падати вниз. Миттєво скочивши на ноги, я побіг по платформі в сторону входу до будівлі.
Але платформа обвалювалася значно швидше, ніж я встигав добігти до її кінця. Та я не здавався і вже майже добіг до визначеного місця, як платформа рухнула остаточно, розлетівшись на декілька шматків. В пориві відчаю я спробував дострибнути до вцілілої частини будівлі, але не встиг. Падаючи я намагався оцінивши ситуацію максимально об’єктивно. Через кількадесят секунд, які здалися мені ледве не вічністю, у мене появилася ідея поступово сповільнювати шматки платформи і, наче по східцях, спуститися на землю. Напруживши свої думки, я за допомогою телекінезу зменшив прискорення падіння одного з уламків, що був у метрі піді мною благополучно гепнувся на нього. Роззирнувшись, я знайшов наступну ціль, яка була досить велика, щоб утримати мене і знаходилася досить близько. Я повторив цей трюк ще кілька разів. До землі вже зовсім трохи. Мій план працював. До певного моменту. На останньому уламку перед приземленням я трохи не розрахував висоти і ледве не впав, зачепившись за край однією рукою. Часу вибратися на нього у мене вже практично не залишилося. Я з усієї сили спиняв падіння уламку і перед самим приземленням відштовхнувся з усієї сили ногами від уламку і покотився по землі. Приложився я знатно, але, чорт забирай, я був живий! Тому можна сказати, що це було відносно м’яке приземлення. Зрозумівши, що мені потрібно визволяти дівчину з лап людей, які її взяли в полон, мій наступний крок був очевидним, якщо хтось і знав куди відвели мою спутницю. Пройшовши знайому вулицю, а також декілька провулків я потрапив до тої самої крамниці. На цьому житловому масиві було досить тихо, занадто тихо, це мене насторожило, збавивши крок я акуратно і дуже тихо виглянув з-за рогу, щоб подивитися, чи нічого мені не загрожує. Я побачив біля входу в крамницю двох озброєних людей. «Хм, вони добралися не тільки до Тоні, але і до Джима, мені потрібно попасти всередину, надіюся забрак ще живий » - подумав я. Використавши свою здібність телекінезу, щоб відволікти їх від входу зваливши балку з сусіднього будинку. Мені це вдалося, один з охоронців пішов перевірити, що там сталося. Не втрачаючи свій момент, я дуже тихо підкрався до другого солдата, і штиркнув його кинжалом прямо в серце, іншого я оглушив тією ж балкою, яку сам і скинув, він навіть не зрозумів, що з ним сталося. Увійшовши в магазин, там було усе перевернуто і розбито. Ідучи далі я побачив калюжу крові, а на підлозі з простреленою головою лежав Пауль. Я з жалем подивився на нього, пригнувшись закрив йому очі і прошепотів: «Спочивай з миром». Раптом я почув дивний гуркіт на другому поверсі, а саме з кабінету хазяїна. Піднявшись догори, крізь прикриті двері побачивши, як забрак впав на землю з окровавленим обличчям, потім його підняли і запитували: «Де база анархістів». Він був напівмертвий, не можна було допустити, щоб він загинув увірвавшись в кімнату, і використавши свій вітряний вихор, я розмазав цих покидьків по стіні. Хоть у Джима було розбите лице, подив на його фізіономії був видний подив.
-Не думав, що я тебе тут зустріну – ледве промовив забрак, але вже без свого акценту.
-Тоню забрали, мені потрібна твоя допомога, де я її можу знайти.
- Спочатку , нам потрібно покинути це місце, і я з задоволенням відповім на всі твої запитання.
Кивнувши йому, я допоміг йому встати, і ми попрямували до виходу з крамниці.
- Куди нам іти? – запитав я.
- Наліво до каналізації, Антоніну забрали до будівлі, що на заході міста, туди
відправляють всіх людей, які мають важливу інформацію.
Ідучи провулками, і оминаючи патрулі, я йшов так, як мені казав мій поранений друг.
- Так вона працює на анархістів?
- Ця дівчина присвятила себе, знищення тиранії на Біссі, як і всі анархісти, наша планета погрязла в корупції, бідність і злидні зжирають нас. А політики і олігархи в той час мають палаци, і власні кораблі. А Антоніна, зробила величезний вклад у розвиток нашої ідеї, якби не вона, ми б не досягли таких результатів.
- Тепер зрозуміло чому на неї полювали спецслужби Бісса.
- Ти маєш спасти її, без неї нам настане кінець. – Хриплим голосом промовив Джим.
- У мене немає нічого спільного з вашою терористичною організацією, має бути інший спосіб, щоб досягнути вашої свободи.
- Ти ж не бачив, що ж тут творилося, як влада, відбирала останню крихту хліба в громадян, тримала в страху людей, розстрілювала їх, ми просто використовуємо їхні ж методи проти них самих!
- Я врятую її, але не заради вашої ідеї.
- Тоді для чого?
- Тоня, перша людина, яка згодилася допомогти мені, вона це ключ, який приведе мене до істини.
- Як знаєш, але ти і представити собі не можеш, як твої вчинки зблизять тебе з нами.
Пройшовши останню вулицю, я залишив його біля каналізаційного руху, де згодом по нього вилізли його побратими. Тепер у мене лишався один шлях рухатися до тюрми. Я біг зі всією силою якою тільки міг, не було часу для роздумів, з нею могло щось статися, я миттєво приймав рішення. Добігши до воріт табору, я розкинув охоронців, і на моїй дорозі стояла величезна металева брама. Я зібрав всі свої сили, і вивільнивши з себе величезну ментальну енергію, яка вибухнула, брама просто вилетіла в середину двору, як ядро вистріляне з гармати. У подвір’ї на диво нікого не було, вибух був настільки сильним, що у живих я нікого не застав. Вбігши у перші центральні двері, я забіг у темний коридор, мабуть генератор енергії був пошкоджений, але з вікон било ярке світло сонця, по якому можна було орієнтуватися куди мені дальше йти. Я Повернув праворуч і пішов у незвідану темряву. Мене штовхала туди якась сила, щоб спасти її, не тільки тому, що вона єдина мені допомогла, а тому, що відігравала важливу роль у цьому всьому. Дійшовши до кінця цього коридору,і наткнувся на великі залізні двері. Я намагався їх відкрити, але вони не піддалися, з посмішкою на лиці, я вибив їх своїми телекінетичними здібностями. Зайшовши в них я виявив сходи на верх, по яких піднявся догори.
Я вийшов у дивне приміщення, з правого боку була величезна скляна стіна, і за нею було видно красивий внутрішній двір, а посередині була статуя якоїсь особи, пташки співаючи вили гнізда на деревах. Мені не треба було забувати, для чого я сюди прийшов. Я йшов дальше, і коли опинився на протилежні стороні, навпроти в мене метрів п'ятдесят був дверний пройом який вів на гору. Я вже думав, що загубився, булкаючи цими коридорами, у цій величезній будівлі. Вийшовши в черговий раз на наступиний поверх. Оглянувшись навкруги і пройшовши пару метрів, я шукав, щось підозріле, бо тут було дуже тихо, і ця тишина зводила мене з розуму. Нарешті мене спіткала удача, я найшов дивний зал, і наткнувся на прозорий метал, але це не було скло, мабуть якийсь аналог скла, бо деякі речі на протилежному боці відбивало, якимись інакшими кольорами.
Раптом, в кімнаті засвітилося світло, навпроти мене появився чоловік у червному плащі, який викрав Тоню, а біля нього стояло двоє червнях бійців, з якими я вже зустрічався у Лабораторії. Прочистивши горло, і кашлянувши він промовив до мене:
-Я Віктор Кроуліш, головнокомандуючий військами Бісса, а також лорд-регент. – він подивився на мене презирающим поглядом і добавив. – Я знаю для чого ти тут, і нажаль не можу її тобі ввіддати, бачиш, вона представляє велику цінність для нас. Ти не розумієш у що вона тебе втягла. Ми намагаємося створити новий світ, без воєн і насилля, без брехні і зрад він буде ідеальним, а вона і її подібні нам перешкоджають в цьому.
-Ні! Я не можу пожертвувати нею, віддай мені Лейтенанта Антоніну Джонс! – вигукнув я.
-Я думав, ти зрозумієш, я помилився, вбийте його.
Бойовики вибрали E-11 і почали стріляти по склу. Я миттєво випустив дві колби, які заморозили зловмисників. Віктор вибіг з кімнати я погнався за ним, переслідуючи його і убиваючи по-дорозі червоних солдат. Я загнав його у глухий кут, але мені лишень так здавалося. Він посміхнувся єхидною посмішкою, вистрілив у пульт управління ліфтом і піднявся в гору. Мені прийшлося бігти по сходах наверх. Коли я добіг до останнього поверху, і шукаючи місце де б могли тримати дівчину. Нарешті моя біготня закінчилася, я побачив кімнату у якій лежала Тоня, незнайомий чоловік, і солдат стояли над нею щось обговорюючи. Я зразу ж забіг у кімнату, оглушив охоронця. Кроуліш наставив на мене бластер, швидким помахом руки, я роззброїв його і зламав ногу, і тоді він до мене заговорив, відсуваючись руками назад:
- Анархісти заплатять за це, вони отримають своє покарання за вчинені злочини.
- Але зараз ти розплачуєшся за свої гріхи, і за те, що ти зробив з цим містом.
- Думаєш, все що мені потрібно – це влада? Думаєш, я хотів цієї участі? –запитав незнайомець.
- Твої вчинки говорять за тебе, ти знищив це місто. Більшість людей жило в злиднях, коли всі політики купалися у золоті, а міліцейські патрулі творили беззаконня.
- Людям потрібен сильний правитель, який б з міг повести їх, а не бездарі і боягузи, які відповідальності бояться.
- Їм не потрібен Тиран, який при першій ж нагоді порушить закон, і забере у них усе, що вони мали.
- Я готував їх до переходу у новий світ. Я вбивав лишень тих, які отруюють своєю брехнею ці землі, я не забрав у них нічого, я позичав, щоб розподілити запаси порівну. Моя мета – благо. Але тепер все закінчено.
Роблячи вихор, його тіло розірвала на дрібні шматочки. Я підійшов до Антоніни, помацав, чи є у неї пульс, на щастя він у неї був, я вздихнув з полекшеннямвзяв її на руки і попрямував на вихід з тюрми. На подвір’ї була стрілянина, не тільки анархісти, але і простий люд, який взяв у руки зброю тіснили бійців національної армії Біссу. Головнокомандуючий військами мертвий, тюрма за декілька годин буде захоплена повстанцями, це був початок великої революції, і великих змін на планеті. Ідучи в ангар, я зайшов у космічний корабель, положив Тоню на ліжко, а сам пішов до пульту управління, натиснувши комбінацію клавіш, ми через декілька хвилин уже були у космосі.
Минуло декілька місяців від початку громадянської війни на Біссі. Після моєї розповіді про лабораторію, а також про божевільного доктора і Чоловіка в масці. Я вирішив взятися за цю справу, бо мене дуже цікавило, що ж зв’язує Крейвена, Кроуліша, І чоловіка в масці, і знайти відповіді на деякі запитання. Так, як хтось з Корелії фінансував мій проект, значить він знаходився тут, але щоб знайти його в такому величезному місці, було просто нереально. У нас було лишень одна за цепка, величезні суми грошей, які пересилалися. Тут Тоня підключила, свого давнього знайомого, який працював на кореліанську владу, і мав доступ до деяких секретних данних, до яких простий смертний не мав доступу. Але нажаль, він нам допомогти не зміг, ніде і нічого не було сказано, про будь який проект зв’язаний з науковими дослідженнями. А також, ніяких транзакції, або оплат не було здійснено. Мабуть, вони дуже добре замітають сліди. Тоня висунула версію, що під їхньою владою, банки, і всі продажні політики. Невже, єдина ниточка, яку я мав, завела мене у глухий кут? В довгих роздумах, я намагався зрозуміти, що ж мені потрібно робити далі. Рішення, прийшло само до себе через декілька днів. Фінансування не єдина ниточка, є також Віктор Кроуліш, він був зв’язаний з незнайомцем у лабораторії. Потрібно повернутися на Бісс, швидше всього, йому давали якісь настанови, а також могли залишитися розмови з іншими. Нам потрібно було летіти, але в останній момент, Тоня, переконала мене, що мені не потрібно туди летіти, і моя присутність там небажана,і я буду привертати до себе зайву увагу, а вона зможе виконати завдання безшумно, і вдвічі швидше справитися. Не знаю чому, але я їй повірив. Вона уже стояла на платформі біля корабля з речами першої необхідності. Я заглянув у її голубі очі, а потім обійняв, і зразу тихим голосом промовив: -Бережи себе. Дівчина посміхнулася мені, щирим дитячим поглядом. Не знаю, але чомусь я відчував дивний спокій, і на душі якось лекше стало. Також, з нами був її приятель з органів, його звали чи то Боб, чи то Вов. Стоявши на платформі, я пороваджав Тоню поглядом, аж до самого корабля. Мені було якось не пособі, не варта її було відпускати саму. Так як, уже вечоріло, треба було йти до своєї коморки, яку я недавно зняв. З кредитами проблем не було, так, як допомагав Антоніні по перевезення товару, а також деяких людей. Товариш, який був зі мною, побачив, що я над чимось задумався, а лице моє буле знервоване. І він сказав:
- Знаєш, тобі потрібно розвіятися. Розслабитися трошки. Не думай, що ти міг її в чомусь переконати, вона дуже вперта. Зараз про це турбуватися не потрібно.
- Не має бажання кудись іти – холодним голосом відповів я.
- Давай, давай, ти навіть не помітиш, як вона назад прилетить.
Після своєї репліки, він полащив мене з собою у більярдний клуб «Десятка». Сьогодні в Десятці людей було багато, так як сьогодні вихідний. Нам з Бобом чудом удалося замовити собі Більярдний стіл. І в самий гарячий момент в ігрі. До нас підійшли троє людей два здоровенних амбали, і хрупленький чоловік, який зразу ж заговорив:
- Боббі, Боббі, Боббі, скільки тобі раз говорити, що тобі у клуб вхід закритий.
- Вибач, забув про останній інцидент, я думав, ти уже забув про нього. – Бивши кулю, відповів йому Боб.
- Ти мене за ідіота тримаєш?
- Максимум за придурка.
- Ну всьо, ти нарвався, я виб’ю з тебе твій дух, що ти про смерть благатимеш. Хлобці, взяти його.
Ставши біля нього я промовив: -Ну що ж, зрівняєм твої шанси. На його фізіономії заграла посмішка. До мене стрибнув один з охоронців, і вдарив кулаком. З носа у мене пішла юшка крові. Відчувши гнів, я вдарив його кийком по ногах, а потім по обличчю. В результаті чого кийок поламався. Здивувонами поглядом я тримав два обламка в руках, і стояв декілька секунд остовпівши, поки не викинув його. За цей час мій суперник оговтався, стрибнув до мене і зарядив у око. Відступивши назад, і зашпортавшись за щось я впав. Він засміявся голосним хохотом, озирнувшись навколо, я помітив, що в 2 метрах стоїть від мене пляшка пива, за допомогою телекінезу, і підштовхнув її до себе. Вистрибнув, і ухиляючись від удару, пішов у право, і вдарив зловмисника, скляною пляшкою по-голові, він повернувся до мене і рухнув на землю. В цей час браві правоохоронці, вдерлися в клуб, заламали нас і відвезли в дільницю. Я міг вибратися, але чомусь якась сила стримувала мене не використовувати свої здібності. Ночувати, в ізоляторі нам не довелося, друзі Боба, витягли нас, і зразу ж повезли у лікарню. Виявилося, у мене зламаний ніс, і синець під оком. А у Боба, не було ні одної подряпини на лиці. Я проснувся, у себе в квартирі, я думав, що це мені такий сон наснився, доки не подивився в дзеркало. Умивши лице, сьогодні я снідав млинцями з бананів, які сам собі, зробив. Їда двічі смачніша, якщо ти її сам приготував. Я відкрив у себе деякі здібності до кулінарії. Також гаяв свій час дивлячись серіали та фільми. Особливо запам’ятався «Star trek», «Доктор Хаус», і багато цікавих, також любив дивитися фільми з акторкою Робін Танні. Дуже велику роль відігравала музика, подобається Рок і Метал. Це позволяло мені в деякій мірі забути думки про Крейвена, Кроуліша і Лабораторію. Минуло чотири дні з моменту польоту дівчини, за цей час вона б мала уже долетіти до Біссу. А про неї ніякої звістки немає, ходячи по кімнаті туди-сюди, мене почали мучити негативні думки, але я зразу ж відкинув їх. І через декілька хвилин на мій датпад прийшло повідомлення, самі здогадайтеся від кого. Тоня писала, що натрапила на слід, який приведе нас до наступної цілі, все зберігалося, у таємному кабінеті Віктора Кроуліша, про який до цього моменту був невідомим, вона відшукала потрібну нам інформацію, і вже летить назад. Почувши, її голос, дивний спокій повернувся до мене. Я чекав з нетерпінням коли дівчина повернеться назад, останній день очікувань, йшов немов ціла вічність. Цього дощового вечора, у небесах з’явився корабель, я зразу ж вибіг з квартири і попрямував до місця висадки. Зустрілися ми, біля посадочної платформи. Спочатку на її можна була побачити веселість, але підійшовши до мене веселість змінилася на жах, тоді коли побачила мій перебинтований ніс, вона сказала гнівним голосом:
- Що це в тебе на обличчі?
Я не знав, що відповісти, вирішив прикинутися дурником і відповів:
- Де саме?

На її лиці гнів став ще виразнішим. Вона взяла мене за ніс і тим же голосом промовила:
-Ось тут.
Ніс мене серйозно заболів, і я вирішив трішки розколотися, від пристального вигляду Тоні, я розгубився і слова застрягали в горлі.
-Це, зламаний, ніс.
- Я бачу, що він зламаний, звідки це взялося?
- Ну… Ми, а точніше я… Грав у більярд в Десятці.
-Ми? Хто ж був другим? Це був Боб так?
-Ні, Боб тут ні причому. - відповів я на її запитання, і роблячи здивовану свою фізіономію, як це Боб взагалі міг бути зі мню.
-Зрозуміло, ну тепер усе стало на свої місця. – уже більш спокійнішим голосом сказала Тоня і добавила. – Нам потрібно розшифрувати деякі повідомлення, чекаю тебе через дві години в Кафе «Янтар».
Янтар, було розташовано у переулки, де з людей мало хто заходив, тихе затишне містечко, щоб обговорити, свої плани, і ніхто в цьому місті ні шпіонити, ні підслуховувати не буде. Прибувши на місце призначення, зайшовши у приміщення, я побачив, як Тоня розмовляє, з нашим любим приятелем Бобом, видно, що у них була сварка. Підійшовши навшпиньках до дверей, і заховавшись я чув обривки розмов. Вони обговорювали, про те, як ми з ним, були у більярдному клубі. Тоня казала, щось про те, що не можна, щоб мої здібності, хтось побачив. Бобі, намагався все скинути на те, що я був сумний, і занадто задумався над справою, і мені потрібно було в деякій мірі розслабитися. Дівчина говорила йому, що це необачно, і результат наших дій на лице, а нам потрібно діяти максимально тихо. Врешті решт, її співрозмовник, визнав свою вину, і вони вже збиралися заходити назад, як я зразу ж виглянув. Думаю, вони нічого не запідозрили. Перекинувшись поглядом, ми сіли за стіл у самому куточку цього закладу. Переглядаючи інформацію, яку Антоніна привезла з завдання, здебільшого це були переписки і розмови, але відкрити їх не було так просто на них був шифр. Щоб підібрати потрібен шифр, або зламати, ми просиділи у кафе до пізньої ночі. Але в один прекрасний момент, Боб, підібрав його. А саме основне, що відповідь була у нас прямо перед носом. Пробудивши дівчину, ми запустили перший запис, у ньому обговорювалося, про захоплення влади на Біссі.. Один голос для мене був знайомий, це був голос Головнокомандуючого Віктора, а інший був незнайомим. Правда на фізіономії нашого друга, був помітний подив, він пізнав один з людей. Після прослуховування даних. Хлопчина встав із за стола, подивився у вікно і сказав: -Я знаю кому належить один з голосів. – Він видихнув і добавив. Другий належить торговцю зброї Дреджеру. Тепер нам відомо, нашого наступного ворога. Це була ще одна ниточка, щоб відкрити правду. Так як, уже була пізня година, і ми всі розійшлися. На наступний ранок, ми всі знову зібралися в одному і тому самому місці. І вирішували, що ж нам робити далі, і як підібратися до торговця зброєю. Боб сказав, що тут ми йому допомогти нічим не зможем, і він сам розкопає для нас інформацію. Дівчина з ним згодилася, так, як ми не мали доступу до засекреченого досьє Дреджера, а також ресурсів. Виявляється на нього полюють спец служби Корелії, а також у неї були невідкладні справи, потрібно було перевезти провізію і медикаменти Повстанцям на Біссі. Ми повернемося через чотири дня, цього буде достатньо, щоб зібрати потрібну інформацію. Отже ми вирушили своїми шляхами. Через декілька годин, ми уже відправилися. Сидячи у кабіні пілота, Тоня проводила діагностику корабля. Я сидів біля неї у сусідньому кріслі, і роздумував, про все, що зі мною сталося. Тоня, помітила, що шось зі мною не так і запитала:
- Тебе щось турбує, бо зараз на тобі лиця немає?
- Не те, щоб так сильно… Але у мене винкли деякі запитання, на які я шукаю відповіді. – спокійним голосом відповів я.
- Так поділися з кимось своїми переживанням, зразу стане трішечки легше.- Усміхнувшись сказала дівчина.
- Хто ці люди? Чого вони намагаються досягти?
- Я не знаю хто вони. Але я можу твердо затвердити, що крім влади і багатства, їх ніщо не цікавить. – Твердо заявила вона.
- Їм потрібне панування над людьми?
- Будь їхня воля, вони б усіх нас поневолили.
- Але тоді б настав би мир чи не так?
- Звичайно, був би мир. Але як такого світу, вже б не було, він би був б сумний і позбавлений духу.
- Тоді чим я відрізняюся від них, я ж також убиваю?
- Вони всі заслуговують смерті, за те що зробили, і роблять з цим всесвітом, їх потрібно зупинити, але для цього потрібно піти на жертви.
- А якщо ми не праві, і всі ці вбивства, це неправильно, і всі ці люди мають жити, що тоді?
- Ти бачив, що вони роблять, ти бачив Бісс, і те, як Кроуліш безжалісно знищував населення. Якщо ти хочеш, жити у такому світі, тоді я висаджу тебе на найближчій планеті. – люто відповіла вона.
- Це не буде потрібно, я тепер розумію, що на правильній дорозі.
- Я рада, що ти нарешті зрозумів, ступінь своєї важливості. Добре, що ти за нас, простих людей. – посміхнулася вона.
Переліт туди і назад, якось дуже швидко минув, не встиг я кліпнути, як уже ми Вернулися назад. Боб з посмішкою на обличчі чекав нас біля платформи. По його обличчю можна було сказати, що він розкопав важливу інформацію. Він вияснив, що відбудеться великий бал, створений мільярдером Френцісом Бенедиктом, на честь дня незалежності Корелії. Цим хоче скористатися Дреджер. Захід обіцяє бути гучним і великим, а отже у правоохоронців буде справ по горло. Пильність буде утрачена, і торговець хоче переправити крупний товар у зону бойових дій. Що саме входить у товар Бобові вияснити не вдалося. Але якось все дуже дивно, і все занадто гладко йде. Це мене насторожувало.
Нам потрібно було підготуватися до цього дня. І перше що ми зробили, це пішли за покупками, у Тоні не було потрібного плаття, а мені потрібен костюм. Костюм мені вибрали швидко. А вот щоб вибрати їй сукню на це у нас пішло більше половини дня. Одне не сподобалося за кольором, інше за фасоном, але знайшлося одне яке відповідало всім вимогам, і я думав: «Нарешті, я врятований». Але вона не підходило по тематиці. Після довгих мучень і страждань. Ми все-таки найшли те, що шукали. Воно гарно дивилося на дівчині, а також підкреслювало красу її очей. З радістю на обличчі, я думав, що зараз прийду додому, і добре відпочину. Через декілька хвилин Антоніна сказала мені, що потрібно навчитися танцювати, бо там без цього ніяк, і ми зможемо слідкувати за більшою частиною залою. Ця ідея мене дуже обрадувала(Сарказм). Але діватися мені нікуди. Не дочекавшись моєї відповіді, вона взяла мене іпотягнула до корабля, на якому був голокомплекс. Стоячи посеред кімнати, я не розумів, що має статися, Тоня стояла при вході тикаючи якісь кнопочки. Потім швиденько забігла назад. І Кімната почала перетворюватися на затишне містечко. Оглянувшись навкруги, ми були в саду, якогось палацу. Підногами у нас була кам’яна невелика підлога. На кожному куті горіли вогні, ледь видні вогні. Навіть уявлення не маю, як це може бути. Небо було безхмарне, місяць у повні, який разом з зірками танцював хороводи і освітлював нашу площадку. За кам’яною підлогою, була насичено зелена трава, на якій під високим дубом сиділи музиканти, зі своїми інструментами. Дівчина махнула своєю рукою, і музики почали грати заворожуючу музику. А потім сказала твердим голосом:
-Візьми мене за талію.
Я трошки був трошки здивований, і це зіграло свою трошки негативну роль. Я постави свою руку трошки вище ніж було потрібно, вона невдоволеним поглядом, переставила мою руку на талію, але я не розгубився і опустив її нижче потім промови:
-Пробач.
Спочатку, все було не дуже добре, танцюр виявився з мене кепський, бо чуть не відтоптав їй ноги. Зробивши перерву декілька хвилини. Я зібрався з думками, і тепер у мене виходило краще, а потім, я взагалі їй, майже не вставав на ноги. У нас настільки все добре виходило, що музиканти нам хлопати почали. Завершивши танець, вона гарячою рукою по моїй щоці. Я відчув приємні мурашки по шкірі. А після цього ми злилися у солодкому, як мед поцілунку, губи у неї були ніжні, м’які і приємно пахли. Я думав, що тривала ціла вічність, а всього пройшло декілька хвилин. Я відчував, щось прекрасне, що не можна передати словами, це був стан душі. Через декілька хвилин, комп’ютер завершив програму, і ми знову опинилися, в тій одноманітній кімнаті. Ми не сказали, один одному ні слова, а навіщо щось було казати? Все і так було зрозуміло. І потім кожен відправився додому. Цієї ночі, я спав дуже добре, як ніколи раніше. Так, як мені дуже часто снилися кошмари.
Наступний день, для нас має бути вельми насичений. Щоб виконати завдання, спершу потрібно підготувати все необхідне, що ми і успішно зробили, а також добре відпочити, і звільнити думки від непотрібних речей. Тепер лишень залишається чекати. Коли настав довгоочікуваний вечір, і свято тільки вот-вот уже починалося. Я вдягнувся, у свій чорний куплений костюм, подивився у дзеркало, поправивши комір і сіру краватку. Вирушивши додому до Тоні, там чекала на мене деякий сюрприз. Нам вже треба було виходити, щоб вспіти на початок, але вона, ще не зібралася. Я був здивований, як можна збиратися, цілий день,і так не зібравшись. Пройшло близько двадцяти хвилин, а ми уже запізнювалися. Дівчина попросила зайти мене у ванну щоб защепити заді сукню. Я зі всією обережність зробив те, про що просили, і вийшов звідти. Через декілька хвилин вона вийшла, підняла сукню, і причепила до правої ноги Бластер, і сказала пожавши плечима:- запобіжний захід. Таксі, чекало нас уже при вході, і ми відправилися на торжество.
Ми добряче запізнилися, але на щастя, нічого серйозного не пропустили. Я взяв свою супутницю під руку, і ми попрямували до особняка. При вході нас зустріли сек'юріті, які перевіряли запрошення. Я хотів був щось сказати, але слова застрягали у мене в горлі, Боб про запрошення нічого не говорив, і я вже хотів щось сказати, як Тоня вибрала два запрошення. Охоронець, розкривши подивився на папірці, хмикнув, і вручив їх назад побажавши гарного вечора. Я зітхнув з полегшенням. Всередині, було надзвичайно красиво і затишно. Був накритий шведський стіл, а шампанське лилося рікою. Один з джентльменів, розказував, якийсь цікавий жарт, бо біля нього з усмішкою на лиці стояли дві дами, в кутку двоє людей обговорювали, мабуть свої невідкладні справи, а біля вікна, можна було побачити і почути, як жінка пиляє чоловіка. Пройшовши в іншу кімнату, ми зустріли, нашого любого приятеля Боба. Він з відкритим ротом дивився на дівчину, заворожений її красою. Поговоривши, трохи з нашим другом. Через декілька хвилин, нас всіх запросили у величезний зал. Френціс, промовив дуже коротку промову, і наказав, щоб запустили музику, і всі хто був у парі, почали плисти у синхронному танці. Після початку, я зразу ж запитав у Антоніни:
- Бачиш щось?
- У правій частині залу, двоє підозрілих людей. – промовила вона.
Підібравшись туди поближче я сказав:
- Бачу олігарха, інший мені не знайомий.
- Хм, занадто підозріло, викидати вельми великі гроші, на такий захід. – Зауважила дівчина.
- Хоче, щось, або когось приховати.
- Я впізнала другого, це і є наша ціль.
- Та людина – торговець? І вони разом працюють з Бенедиктом? – висловив припущення я.
- Саме, капіталіст працює на нього, а свято зроблене, для прикриття а я все думала, навіщо створювати торжество цьому магнату.
- Потрібно взяти їх обох.
- Ні! Наша ціль не Френціс, а Дреджер, сконцентруємося на ньому, якщо за двома погнатися, не впіймаємо ні одного. – твердим тоном заявила Тоня.
- Як скажеш. – невдоволеним голосом пробурмотів.
Після недовгих кружлянь, дівчина помітила відсутність обох підозрюваних. Ми не замітно покинули зал, і потрапили в ледь освітлений коридор з розвилкою. Так, як нам не було відомо куди пішов торговець, я пішов одним коридором, а вона іншим. З лівого боку на стіні, світили лампи тьмяним світлом, а під ногами, була синя доріжка. Ідучи, цим ледь освітленим переходом, раптом щось зашуміло попереду мене, можна було припустити, що цей гуркіт іде з однієї з кімнат, в метрах дванадцять від мене, прислуховуючись до звуків, через декілька секунд мої вуха уловили дивний гуркіт, а згодом деяку розмову. Розгубившись і не знаючи, що мені робити, і повернув назад, шукаючи, де б міг сховатися. Оглянувшись, мій погляд впав на старі двері, «мабуть там була стара комірка» - подумав я, і зразу чкурнув туди. І справді, це було те, що я думав, тут було повно якогось товару, від якого воротило. У цій підсобці протримався п’ять хвилин, але потім вилетів звідти, як куля, і виблював свою вечерю на зовні. Біля мене стояв чоловік зі зброєю, і дивився на мене з подивом, коли він оклигав, хотів щось викрикнути. Але я швидко зреагував, випустивши льодяну колбу, охоронець миттєво перетворився у заморожену статую. Я зітхнув з полегшенням, й продовжив свій шлях. Пройшло дві хвилини моєї подорожі, по цьому коридору. На горизонті миготіло, дивне голубе плаття, яке я зразу ж не помітив, зі своїм хорошим зором. Ніяких сумнівів не було, що це була Тоня, але чому вона пересувається, так повільно? В голову, зразу ж почали йти негативні думки, що вона поранена, абощо. Дівчина зупинилася, витерла лоб тильною стороною долоні, і важко зітхнула. Я різко почимчикував до неї. Почувши кроки, вона різко завмерла, і витягнула свій бластер. Хотіла вже вистрелити, але коли побачила, що це я. На її лиці можна було помітити полегшення. Виявляється, вона волокла за собою сплячого охоронця, якого усипила транквілізатором. Я уявлення не маю, як Тоня, така маленька, могла перетягнути цього здоровила. У мене уже була ідея, куди його можна було сховати.
Повернувшись назад, до тої комори. Бо тут його точно ніхто шукати не буде. Відкривши двері, моя супутниця поморщилася від запаху, і прикрила рукою ніс відвернулася. Тим часом, я запхнув, того охоронця у двері, і закрив їх. Не знаю, чому, але мене розсмішило, те, як дівчина зреагувала, і я посміхнувся. Вона вдаваним злісним поглядом подивилася на мене а потім штуркнула ліктем. Ми попрямували дальше своїм шляхом. Я вже бувало задумався, що ми втратили слід Дреджера. Але, на щастя, доля була до нас доброю. Посередині коридору, наші очі узріли, як торговець відкриває потаємні двері, а через декілька секунд зникає у темноті. Підійшовши, до того місця, де зник чоловік, ми ламали голову, як же відкрити цей прохід. Шукали, кнопки, але її ніде не було, і тоді у мене виникла банальна ідея, що кнопка, це одна із ламп. Шукаючи поглядом, підозрілу лампу, я пробігся очима, туди і назад й... Ага, вот вона, один із світильників дивно мигав, я потянув його вниз, внаслідок чого стіна розсунулася перед нами. Зайшовши, у темний прохід ми рушили далі. Йти по ньому довго не довелося. Вийшли ми у дивне, вельми велике приміщення, я навіть уяви не мав, де ми знаходимося . Антоніна зразу ж збагнула у якій будівлю ми попали. Це старі покинуті склади.
Не дивно, що було вибране ось це місце, для прикриття, ніхто не сунеться сюди, бо всі думають, що тут, нікого немає, та й до космічних кораблів досить легко добратися. Навпроти нас, якщо вдивитися, маленька фігурка лізла на верх, на дах цього складу. Я З Тонею побігли до тої самої драбини, по якій піднімалася наша ціль. Несподівано, з нижніх поверхів нас почали обстрілювати. Сховавшись за найближчим укриттям, дівчина сказала, що не можна, щоб цей чоловік утік, і тому, я маю погнатися за ним, а вона мене прикриє. Перечити їй не було змісту. На рахунок три, я побіг до драбини. Піднявшись на дах, мої очі побачили вже знайомого чоловіка, до якого промовив:
- Ігри закінчилися, я прийшов за тобою.
- Ти зробив велику помилку погнавшись за мною - сказав він, спокійним голосом.
- Справді?- зробивши півколо навколо Дреджера, спитав, я.
- Бо товару тут немає, я його переправив з іншого місця.-таким же спокійним тоном говорив він. А потім добавив: -ти програв.
- Не думаю, твоя смерть, збереже багато життів, яких ти міг погубити на Біссі, разом з Кроулішом.
Після своїх останніх слів, я використав, здатність телекінезу ,щоб підняти торговця вгору, і направив його в сторону провалля, й хотів уже відпустити, коли він промовив свої останні слова:
-Дурень, моя смерть нічого не поміняє, ти тільки відстрочиш неминуче.
З легкістю махнувши рукою, він полетів, далеко вниз. Піднявши голову догори, я помітив, на скільки сьогодні красиве зоряне небо, і вмостився на краю будівлі. Тим часом дівчина, непомітно присіла до мене. Заглянувши в її красиві оченята, поставив їй руку на плече, притуляючи до себе. Цей жест їй сподобався, і вона
Нагородила мене ніжним поцілунком в щічку. Продовжуючи дивитися на зачаровану красоту небес.
Для того, щоб досягти своєї цілі, на моєму шляху стояла остання людина, яка називає себе Френцісом Бенедиктом. Голова цієї підпільної організації, це він віддавав накази. І вся відповідальність, лежить тільки на ньому. І я разом з Тонею відправилися на Коркусант, щоб зловити негідника. Щоб врешті решт покінчити з тиранією «Оторітів» (так називали себе люди Бенедикта). Щоб здійснити правосуддя, до нас приєдналися такі люди, як забрак Джим, Роберт з Корелії( так званого, як Боб), а також дівчина Анна. Правда, раніше, я ніколи її не бачив. Також, щось зв’язувало, цих людей, разом з Антоніною, але я ніяк не міг збагнути, що.
Олігарх сховався, у своєму дворець-фортецю. На яку ми планували штурм. Після жарких обговорень, і вирішення всіх нюансів, ми наважилися на цей крок. Це була найбільш жорстокіша битва, яку можна було собі представити, червоні бойовики за кожний кубометр палацу боролися всіма своїми силами. Штурм тривав три дня. І лиш на третій день, ми змогли прорвати периметр, і лиш я за допомогою своїх здібностей потрапив в цей замок. Через декілька годин боротьби, я добрався до головної зали. Правда складно було її так назвати, вона було повністю спотворена і знищена, дах був дірявий від снарядів, а під ногами валялася кришталева хрень. Френціс стояв за спинами, останніх своїх захисників, яких я з легкістю розкинув,а його смертельно ранив. Підійшов до нього і пригнувшись, я сказав йому ледь чутним голосом:
-Тобі кінець, і всім твоїм божевільним планам також. – подивившись йому в очі я добавив. – приготуйся до смерті.
- Думаєш, ти переміг, думаєш, все що ти зробив, це на благо народів, яких ти нібито спасаєш? – запитав він у мене.
- Ти - це рак, який потрібно викорінити з нашого життя, щоб він нікому не нашкодив.
- Знайдуться інші, подібні до мене, вони завершать мою справу. Я щиро вірив, що можу подарувати, мир у галактиці.
- Ні, ти наживався на чужих бідах, і використовував людей, лишень для своєї вигоди.
- Звичайно, ти так думаєш, бо тобі цю думку нав’язали, ця людина не відкрила тобі всієї правди.
- Хто вона, назви її ім’я?!
- О, ти її добре знаєш, людина яка маніпулює тобою, і наказує тобі, що ти маєш робити. – Френціс зітхнув і добавив. – Це твоя кохана Антоніна Джонс. Яка зі своїми людьми нічим не відрізняється від нас.
Зі здивуванням я затвердив гнівним голосом.
- Ти брешеш, вона, ніяк не зв’язана з тобою, і тебе подібними.
- Вона ні, а вот її батько, так, він був моїм партнером, поки не зрадив мене, і не пішов іншим шляхом. Вона зрадила тебе.
- Ні не може бути.
- Скоро ти дізнаєшся про все, чекати залишилось не довго.
Він застогнав, і відправився в інший світ. Я намагався зрозуміти все, що він мені наговорив, але, це ніяк в голову не вкладалося. І тому, я зробив висновок, що все, що я почув неможливо. Коли все закінчилося, і червоні бійці здали свої позиції, в центральну залу, забіг загін на чолі з Тонею. Вона побачила мене, що я стою над трупом Бенедиктом. Я повернувся до неї і промовив : -наша ціль досягнута, вирушаємо додому. Але дівчина якось змінилася, вона обшукувала труп,щось шукаючи.Запитавши дівчину, що вона робить? Тоня не звертала на мене уваги, поки не найшла, малесеньку шкатулку із золота. Мені було не зрозуміло, що зараз діється. Відкривши її, звідтам, вилетіли дивні світлові хвилі, перетворивши людей в бездушних створінь, які бормотали собі щось під ніс.
Я не міг збагнути, що ж тут коїться. Поки Дівчина не почала говорити:
- Вот, для чого ти був потрібний, заради того, щоб знайти цю іграшку яка може, подарувати мир у галактиці, без єдиного вистріла. А тепер ти стоїш у мене на шляху.
І відкрила скриньку знову, щоб перетворити мене подібно до цих зомбі. Правда, цей дивний потік, впливав на мене не так, як на інших. Від цього випромінювання, і відчував себе, більш сильнішим, і зразу зрозумів в чому суть. Ця річ, якби була частиною мене, і нібито вона говорила до мене. Принаймні мені так здавалося. Вона була одержимою цією штукою, також, як Френціс, і всі хто її коли не будь бачив. Лікарств, від цього ніяких не було, і в мене залишається лишень одне рішення. Я підійшов до неї, й промовив тихим голосом, що не допущу цього. Вивільнивши всі свої сили, і зіткнувшись з хвилями пандори, велика сила пробудилася в мені. Взявши скло зі кришталю, за допомогою телекінезу прибив дівчину до стіни. Потім підійшов до неї, і взяв досить великий гострий осколок,виходу іншого не було, зі сльозами на очах, вдарив її в область серця. Через декілька хвилин, вона перестала дихати. Взявши її на руки, я попрямував до виходу.
Я Поховав її на рідній планеті, бо з моєї точки зору, вона заслужила цього, бути разом, зі своїми предками. Моє становище погіршувалося, від величезного емоційного сплеску, моя сила, стала вельми нестабільною, і знищувала, мене з середини. Також кожної ночі, снилися страшні жахіття, які зводили мене з розуму. Але доля вибрала, для мене інший шлях, бо прилетів до мене деякий джедай. Який досліджував, деякі явище менталізму. І знає як, мене можна вилікувати, так, як я утратив надію, нічого мені вже було втрачати, і тому я згодився. Ми відправилися, на знайому, уже планету, звідки усе і почалося, лабораторію доктора Крейвена. Призимлившись біля входу, ми з ним попрямували до того самого місця, де я був створений, наказавши лягти на стіл, він провів свій обряд. На наступний день, я відчував, деяке полегшення, і всі мої сили, зникли. Тепер я міг повернутися до життя, але як нормальна людина. Оглянувшись навкруги, на моїй колбі було написано слово «Zips». Вийшовши на вулицю, я побачив незнайомця, він був виснажений, і змучений, що ледве тримався на ногах. Але щирою посміхався мені. Він поставив мені руку на плече і сказав.
-Все закінчено, ти тепер вільний.
Я подивився на нього вдячним поглядом, і промовив.
- Дякую, до речі мене звати Zips.
- Дуже приємно, а мене Арс. – З більшою усмішкою сказав джедай.