Розділ перший
" Батьківська любов "
- Ти впевнений, що не знаєш, хто міг це зробити? – вже вкотре запитував лейтенант Брук у хлопчини з голубими очима та русявим, довгим волоссям, яке було зав’язане за потилицею. Хлопчину звали Мел і він сьогодні став чи не зіркою Саднестауна. Хоча ця «слава» його не надто веселила. Від природи він був мовчазним і не надто любив надлишок уваги, проте сьогодні був його зоряний час. У місті де пограбування – це просто неймовірна річ, новина про яку пролітає між всіма будинками за лічені хвилини, витівка щодо Мела була гарячою новиною ось уже кілька годин.
- Не маю поняття, лейтенанте, - сумно повісивши голову мовив Мел, поправляючи рукою волосся. Його очі скосилися у бік вікна – десь там на нього чекає Лайла, а він сидить тут, у прокуреному кабінеті разом з тупим лейтенантом, який навіть таблички множення не знає.
Брук кивнув головою і записав щось до свого блокноту. Це був кремезний чолов’яга з міцною щелепою та добрими очима. Коротко підстрижена голова нагадувала бейсбольний м’яч, а ніс був великим на широким. Його чоло все спітніло від тієї спеки, що вирувала на вулиці.
- Коли мене вже відпустять? – врешті запитав Мел, піднявши голову.
- Ну.. власне, вже все, - лейтенант Брук підвівся та заховав блокнот до внутрішньої кишені, - можеш йти, хлопче, і будь обережний. Сьогодні тобі добряче дісталося, а це означає, що комусь ти таки перейшов дорогу…скоріше за все…інакше я не знаю…
Мел швидко встав з крісла та вийшов з кабінету, побажавши Бруку гарного дня.
***
На вулиці на Мела ніхто не чекав. Він ще раз глянув по сторонах але не помітив Лайли. Батарея на телефоні вже давно сілатиому зателефонувати їй він не міг. Мел знав, хто точить на нього зуб, якщо це можна так назвати. Не обов’язково було про це казати лейтенантові. Він все одно не допоможе. Це лише його справа, його, Мела. І він поняття не має знає, як її вирішити.
- Мел?..
Лайла підійшла до нього ззаду та обняла за шию.
- Я так хвилювалася, любий.
Мел вперше за цей день посміхнувся та поцілував Лайлу в губи. На її очах були сльози, а губи тремтіли.
- Гей, що з тобою? – він прихилив її до себе, всім тілом відчуваючи, як її всю трусить, - тобі холодно?
Раптом Лайла схлипнула та відштовхнула від себе Мела.
- Холодно!? Мені холодно!? ТИ взагалі розумієш, що відбувається? Тебе намагалися вбити, Мел! ВБИТИ!
- Це було пограбування, всього лиш. Ніхто не хотів мене вбити, - Мел ледве не скрикнув, коли Лайла з сієї сили вдарила його в руку, - Агов, що ти робиш!?
- Пограбування, кажеш? – її голос був розгніваним і це чомусь дуже сильно збуджувало Мела, - В тебе стріляли, дурень! Дякую Богу, що куля не влучила в тебе!
- Взагалі-то влучила, але дуже вже невдало. Шкіру шкода та і синець тепер буде.
Лайлу трохи заспокоїв його спокійним тон і вона погладила руку, яку щойно била.
- Вибач, Мел. Я…так хвилювалась…Всі про це розмовляють. Сусідка сьогодні перша сказала мені про це. О, чув би ти що вона казала, - Лайла спробувала перекривити свою сусідку, місіс Траун, стару шанувальницю давніх традицій, чорного чаю та знежиреного молока, - Твого Мела ледве не вбили! Троє бандитів, шляк би їх трафив, забігли до його магазину і почали стріляти! Все зруйнували, здається когось навіть вбили! Касу, товари ...все забрали!
Мела розвеселила ця пародія. Він взяв Лайлу за руку та повів до найближчого провулку. Навколо було мало людей, проте ті перехожі, що були тут, все ж зацікавлено спостерігали за Мелом, перешіптуючись між собою.
Вони зупинилися біля муру, за сміттєвим бачком, де їх ніхто не міг бачити. Лайла шморгала носом, а Мел любувався її веснянками на білому обличчі. Її чорне волосся було коротким, тож їх з Мелом можна було легко сплутати ( де хлопчик, а де дівчинка ). Довге та русяве волосся хлопця, яке він постійно мив та доглядав, не могло конкурувати за звання «чоловічого», проти короткої зачіски Лайли, натуральної брюнетки, волосся якої стирчало в усі сторони. Але така зачіска просто неймовірно їй пасувала. І байдуже, що так вона нагадувала дуже симпатичного хлопця. Головне, що Мелу подобається.
- Нікого не вбили, твоя сусідка хвора на голову, - посміхнувся Мел, - всього лише якийсь бомж, надівши на голову брудну ганчірку, забіг в магазин під час обіду та вистелив в стіну, потім помітив мене, та вистрелив у мене – але так як стріляти він не вмів, то і не влучив, тільки зачепив одяг на рукаві. Я не рухався, а він бігав по магазину та щось шукав. Потім він набрав якісь чайники та тарілки в свою сумку та втік. Ось і все. Можливо, це його люди найняли, щоб хоча б якось розбавити своє нудне існування.
- Не мели дурниць, ніхто його не наймав, - Лайла знала, що її хлопець жартує. Проте ці слова вона повинна була сказати, - ти все розповів поліції?
- Звичайно, - збрехав Мел, навіть не повівши оком, - все до найменших деталей.
- Це добре. Ходімо до мене? – Лайла благаюче подивилася на Мела, - нікого не має…батьки на роботі…
- Маю одну справу, сонечко. Давай зустрінемося біля нашого дерева, десь через…ммм…годинки дві.
- О шостій?
- Так, о шостій! Маю заскочити до себе, пояснити ситуацію батькам. Вони х хвилюються.
Лайла розуміючи кивнула головою. Вона дуже не хотіла відпускати від себе Мела, особливо зараз. Що б він не казав, а вона відчувала його. Відчувала можливо краще, ніж він сам. Йому було погано зараз. Дуже погано. Все це, що трапилося сьогодні…Це вплинуло на нього. Саднестаун не дарма має таку назву. Тут справді ніколи не відбувається чогось такого, що здатне привернути увагу громадян. Лише робота, дім, робота. Ніяких пригод. Взагалі нічого. Немов не люди тут живуть, а запрограмовані роботи.
- Ну то я пішов, - Мел поцілував Лайлу та пригорнув її до себе, - все буде гаразд, я обіцяю. О шостій.
І він пішов геть. Через кроків 10 він розвернувся та підвів руку, закриваючись від сонця. Мел посміхався та махав Лайлі. Він кохав її. Вперше в житті він відчував щось подібне до дівчини. І це йому дуже подобалось. Неймовірне почуття. Мел кинув їй повітряний поцілунок, які він був готовий дарувати їй щосекунди. Проте цей поцілунок був останнім в його житті. Чоловік в чорному вже побачив Мела та повільно пішов за ним.
Вдома було жахливо. Мел кілька хвилин стояв біля дверей перш ніж постукати. Він точно знав, що батька немає вдома, проте все одно хвилювався. Адже саме батько сьогодні хотів вбити його. Рідний батько. Мел відразу це зрозумів, коли той увійшов до магазину. Його обличчя було стурбованим і він намагався не дивитися на сина. Він запитав щось про погоду, а потім швидко дістав з кишені пістолета та тричі вистрелив у сина. Взагалі-то Мел не вірив у дива, проте цього разу він сам відчув його на собі. Жодна з пуль не влучила в нього. Враховуючи, що батько – колишній військовий, з травмою голови, проте навиків стрільби він не втратив.І тут жодна, ЖОДНА пуля не влучила в нього. Лише остання ледве зачепила його руку. Потім батько опустив пістолет та пішов геть, повільно перебираючи ногами. Він був хворим. Довгий час він сидів на таблетках і був як трава, що просто собі росте. Але недавно він пішов на поправку. Принаймні так сказали лікарі. І він перестав пити таблетки. Мел жив окремо від батьків, разом з товаришем, і його мало хвилювала доля батька-інваліда, але доля сина хвилювала батька. Якось він прийшов до Мела, спокійно розмовляв з ним, запитував де той працює. А потім він пішов. І ось через три дні він завітав до сина на роботу. Приступ, черговий приступ. Мел не розумів одного – де він взяв пістолет.
Хлопець ще трохи постояв біля дверей квартири, за якою була мати, а потім швидко розвернувся та вибіг по сходинах на вулицю. Йому було тяжко дихати, та починало нудити.
Ніхто не взнає, що це був батько, якщо Мел сам не розповість. Проте і залишати батька в такому стані не можна, тим паче з пістолетом. Розповівши поліції про те, що його намагався вбити рідний батько, в явно неадекватному стані – і все закінчиться. Але це не вихід, Мел розумів це. Батько небезпечний.
Мел сів на лавицю позаду за будинком та закурив. В голові проносилися тисячі різних образів та спогадів і в усіх був його батько. Ось він бив Мела, коли той розбив якусь вазу в гостях. А ось він шмагав його поясом через те, що Мел ослухався його. Мати нічого не могла вдіяти з хворим батьком, і не могла нікому про це розповісти, бо тоді б її життя було зруйноване, вона не змогла сама б виховати сина, оскільки мала не дуже прибуткову роботу. А пенсії, щ отримував Чак – так звали батька Мела – вистачало на довгий час.
Мел відчув, як його очі наливаються слізьми. Його хотів вбити рідний батько, він поступово розумів це. І вбив би, якби не диво.
Хлопець ще довго сидів на лавиці, заглиблений у власні роздуми, і не помітив, як на вулиці стало темніти. Почали вмикатися ліхтарі, а люди почали повертатися з роботи до власних осель. Всі як один. Намов клоновані.
Так само Мел і не помітив постать, яка нічим не вирізнялася серед інших. Вона вже довго спостерігала за Мелом, немов чекаючи, що той вчинить якусь дурницю. Але хлопець нічого не робив, просто сидів та думав. Тому постать вирішила діяти самостійно. Повільно перебираючи ногами, незнайомець йшов до Мела. Оминувши дитячий майданчик, він зупинився та дістав з-за пояса якусь річ. Крок, два, три…Незнайомець стояв чітко позаду Мела, з чимось блискучим в руці.
- Привіт.
Мел не рухався. Він так і сидів, похиливши голову на груди.
- Ти мене чуєш?...Я тут приніс тобі дещо…
Тиша.
Чоловік чомусь злякано розвернувся навколо. Було вже досить темно, майже шоста година вечора, тому він не помітив цівку крові, що стікала з чола хлопця.
- Я хотів вибачитися, Мел…ти..ти не увляєш ЯК це складно та страшно, не контролювати своїх дій…Я вирішив піти до лікарні, я сам піду туди…Матері нічого не кажи…Досить з мене. Я псих і мені потрібно лікуватись…знаю, ти думаєш, що я тебе не люб…
Пролунав швидкий звук, який був навіть приємним. Секунда – і тіло Чака Гонна захиталося, а ще через секунду впало на землю.
Батько і син були мертвими. Їх знайшли зранку, а біля них лежала записка, в якій було написане наступне:
«Перший – дурень, що вірить у дива,
Другий – батько, що його породив,
Я навчу вас почуттям,
Я той, хто тебе ще не вбив»
А поряд лежала шоколадка. Молочний, пористий шоколад – улюблений смак Мела.
***
Лайла ще чекала Мела біля липи. Саме там вони познайомились вперше. Випадково, так як і все у цьому світі. Але надовго. Навіки.
Була вже восьма вечора і Лайла відчувала, що вже ніколи не побачить Мела. Її сльози змішалися з дощем, а крик, сповнений відчаю, лунав ще дуже довго. Вона нігтями впилася в кору дерева та плакала.
Спокійне життя закінчилось. Тому і почуття, які вже були давно атрофовані у мешканців Саднестауна, прорізалися дуже болюче. В ту ніч ще багато хто ридав, не розуміючи чому.
А в єдиній церкві погасли всі свічки, немов у знак того, що в це місто прийшов Сатана. Ну або ж це була випадковість.